Уривок із 3-го числа журналу КАМО
Головне фото: Ткач Богдана
Одяг бренду DELEGAN, який створює дизайнерка Оксана, неможливо сплутати — у ньому відчувається тиша, глибина й повага до часу.
Вона говорить про моду не як про індустрію, а як про мову гідності. У її колекціях — відлуння української культури та старих технік. Ми поговорили з Оксаною про те, як народжується форма, яка “просто є”, про відповідальність дизайнера сьогодні та про те, чому справжній стиль — це чесність.
Як ви зрозуміли, що хочете створювати одяг?
Усе почалося з бабусиного пальта. Воно було важким, темним, без декору — але вона носила його з такою гідністю, ніби це була частина її суті. Я довго не розуміла, чому воно мене так зачаровує. Згодом усвідомила: хочеться створювати речі, які не “вражають” миттєво, а залишають післясмак. Які не просто гарні, а мають характер. Це було пальто, яке не підлаштовувалося під моду — воно просто “було”. І саме ця природність мені запам’яталася. Тоді я зрозуміла, що хочу творити речі з власною тишею, поза трендами та швидкоплинною модою.
Який вплив мала українська культура на ваше бачення?
Мені близька її багатогранність, яка не кричить. Колір, у якому є час. Усе. Але не в очевидному сенсі. Я виросла серед речей, які “були завжди” — скатертини, вишиті ще до мене, білизна, складена з педантичністю, і штори, пошиті вдома. У цьому всьому була простота, але й глибина. Мені здається, українська естетика — дуже стримана. Вона не демонструє себе, а просто є. Саме ця присутність — мовчазна, внутрішньо сильна — сформувала мій стиль. Я не люблю “кричущих” речей. Я люблю ті, які ніби говорять пошепки — але довго. Для DELEGAN це повільність і глибина. Я не відтворюю конкретні орнаменти — я працюю з ритмом, настроєм, відчуттям. Це щось дуже внутрішнє. Мене цікавить не “національний стиль” як візерунок, а глибокий зміст і неймовірні, часом забуті техніки такої потужної української спадщини.
Хто був для вас дороговказом у творчості?
Я завжди звертала увагу не на “публічні” образи, а на звичайних жінок. Мене вражає їхнє вміння нести себе, навіть коли в житті непросто. Їхня зібраність. Їхнє мовчання. Їхні руки. І саме під таких жінок я створюю речі — живі та з характером. Мені хочеться, щоб одяг підтримував цю зібраність. Не переодягав людину в щось інше, а розкривав її сутність. Ці жінки могли не мати “стилю” в інстаграмному розумінні, але мали силу. І ця сила була у спокої, у вмінні тримати себе. Вони мене сформували.
Як ви працюєте з українською спадщиною у своїх колекціях?
Дуже обережно. Не хочу спрощувати чи стилізувати її як “етно”. Я не копіюю — я відчуваю. Мені важливо, щоб традиція не ставала декорацією. Вона має звучати як музика без слів — через крій, ритм, фактуру. А ще через емоцію, яку викликає річ. Вона або залишає післясмак — або ні. Я можу працювати над лекалом тижнями, змінювати довжину рукава на кілька міліметрів, бо для мене головне — що буде у фіналі. Чи буде річ допомагати, а не нав’язувати? Якщо клієнтка каже: “Мені не хочеться знімати це”, — я розумію, що створила не просто річ, а стан. Це дуже інтимна робота.
Хто був для вас дороговказом у творчості?
Я завжди звертала увагу не на “публічні” образи, а на звичайних жінок. Мене вражає їхнє вміння нести себе, навіть коли в житті непросто. Їхня зібраність. Їхнє мовчання. Їхні руки. І саме під таких жінок я створюю речі — живі та з характером. Мені хочеться, щоб одяг підтримував цю зібраність. Не переодягав людину в щось інше, а розкривав її сутність. Ці жінки могли не мати “стилю” в інстаграмному розумінні, але мали силу. І ця сила була у спокої, у вмінні тримати себе. Вони мене сформували.
Як ви працюєте з українською спадщиною у своїх колекціях?
Дуже обережно. Не хочу спрощувати чи стилізувати її як “етно”. Я не копіюю — я відчуваю. Мені важливо, щоб традиція не ставала декорацією. Вона має звучати як музика без слів — через крій, ритм, фактуру. А ще через емоцію, яку викликає річ. Вона або залишає післясмак — або ні. Я можу працювати над лекалом тижнями, змінювати довжину рукава на кілька міліметрів, бо для мене головне — що буде у фіналі. Чи буде річ допомагати, а не нав’язувати? Якщо клієнтка каже: “Мені не хочеться знімати це”, — я розумію, що створила не просто річ, а стан. Це дуже інтимна робота. Я люблю знаходити справжнє у старих речах — у швах, тканинах, дрібних деталях. Родина мого чоловіка родом із Закарпаття, і саме там для мене дуже багато натхнення. Я часто досліджую та вивчаю нетрадиційні техніки. Українська культура дуже жива — вона у побуті, у речах, зроблених з любов’ю.
Поділіться, як ви поєднуєте традицію і сучасність?
Я ніколи не мислю “стилістиками”. Якщо форма жива — вона говорить сьогоднішньою мовою, навіть якщо її коріння в минулому. Сучасність — це не питання деталей. Це питання відчуття часу. Іноді достатньо змінити пропорцію — і річ уже “говорить” по-новому. Це тонка робота, майже на рівні слуху. Але саме в цьому — суть. Кожна колекція — це нова історія. Найголовніше, що вона поза часом і швидкими споживацькими тенденціями. Наші клієнтки цінують те, що речі можна носити роками й навіть передавати у спадок, як, наприклад, плахту, на виготовлення якої йде тиждень копіткої ручної роботи.
…
Яку річ із дитинства ви зберігаєте?
Є серветка, яку я вишивала у 7 років. Вона далеко не ідеальна, але дуже рідна мені. Мама казала: “Тут душа”. І мені здається, це найточніше визначення того, що для мене важливо в дизайні. Не ідеальність, а присутність. Річ не має бути досконалою — вона має бути справжньою. І тоді вона стає цінною.
…
Які теми ви хочете ще втілити у своїх колекціях?
Мені хочеться створити колекцію про жіночність після 40.Про тіло, яке змінюється. Про нову м’якість. Про одяг, що підтримує, а не формує. Це буде дуже тиха колекція. Але глибока. Хочу, щоб вона була не про “молодість”, а про присутність. Про тіло, яке вже нічого не доводить. Воно просто живе.
Авторка: Софія Михальчишина
