Сьогодні українська культура — це не пильні полиці архівів, а живий, по-справжньому «свій» простір. Блогерка Катеринка Алєко доводить: щоб закохувати тисячі людей у наше мистецтво, не обов’язково бути дипломованим мистецтвознавцем — достатньо бути щирим споживачем. У своєму блозі вона майстерно міксує естетику сучасного Києва з етнічними мотивами, перетворюючи кожне відео на маленьке кіно.
Ми розпитали Катеринку про те, як створювати професійний візуал самотужки, де шукати сили, коли хочеться «просто поплакати», та чому благодійні ініціативи сьогодні потребують креативних сценаріїв. Про книги, що лікують, і культуру, яка стає бронею — у нашій розмові.
Катерино, розкажіть нашим читачам про себе. Тим, хто ще не знайомий із Вашим блогом — як ви його опишете кількома реченнями?
Я веду блог про українську культуру, романтизацію життя та Київ. У блозі я ділюсь культурою не як культурологиня чи експертка, а як споживачка. У мене немає профільної освіти, українська культура — це те, що мені дуже подобається. Я обожнюю її досліджувати, відкривати щось нове для себе і так само люблю цим ділитися. Я вірю в те, що не обов’язково ділитися з позиції вчителя чи лекторки. Такого в нас достатньо. Мені подобається показувати своє життя і культуру, яка в це життя інтегрована, яка є його частинкою. Бо для більшості з нас дослідження української культури — це не окрема діяльність — це щось щоденне: коли ми читаємо кілька сторінок книги, слухаємо подкаст. Прекрасно обирати щось якісне і своє.
Чому саме українська культура та книги? Ви відчуваєте, що зараз на це є реальний запит від молоді, чи це просто хвиля, яка згодом вщухне?
Велика частина тематики мого блогу — це українська культура, тому що це те, що цікавить і підтримує мене. У мене класична історія появи цього інтересу, я відчула потребу в українському з повномасштабного вторгнення. Ми проживаємо унікальний досвід, незнайомий решті світу. І на початку було особливо важливо почуватися серед своїх. У 2022 році мені було важко сприймати чиюсь іншу культуру, бо вона дуже відрізнялася від моєї реальності. Я шукала прихисток у чомусь зрозумілому. І це не лише про тексти, створені під час повномасштабної. Мені подобалося читати й те, що з’явилося раніше. Бо це все ще українці, які тоді проживали схожі наслідки. Є ті, хто глибоко занурився в українську культуру, а є ті, кого зачепила хвиля. І це не погано. Я думаю, що місія тих, хто відчув цей поклик — ділитися, щоб простір був наповнений доступними культурними рекомендаціями.
Ваш візуал та монтаж виглядають дуже дорого. Зізнавайтеся: у вас є SMM-команда чи ви все робите самотужки, від зйомки до фінального кадру?
Дякую вам за ці слова, бо сумніви мене переслідують постійно! Але насправді так, я роблю все самостійно. І дійсно багато зусиль докладаю до кожного відео. Докладаю багато зусиль та часу. Я знімаю на телефон. У мене є маленькі мікрофони, штатив, невеликі джерела світла, що так потрібні на нашу зиму. Монтую переважно в InShot, кольорокорекцію роблю в Tezza, субтитри додаю окремо в Liro. Спершу йде брейншторм, план, сценарій. Одне відео я можу знімати від кількох годин до кількох днів. І коли вкладено багато зусиль, а охоплення маленькі – стає сумно. Тому я хочу більше вкладатися і в легший контент. Бо зараз є попит на щось менш вилизанe, більш щире.
Зізнаємось, ви дуже круто поєднуєте старовинні елементи одягу із сучасними брендами. Ви самі вчилися їх стилізувати чи користуєтеся порадами стиліста?
Я не думаю, що для цього обов’язково потрібно вчитися чи користуватися порадами стиліста. Важливіше не мати внутрішніх обмежень і експериментувати. Є переконання, що якщо ми беремо щось традиційне, то маємо вдягатися саме так, як «правильно». Але мені здається гарним інтегрувати маленькі елементи у звичний образ. Мені подобається оточувати себе українськими брендами. Рада користуючись нагодою рекомендувати українські бренди, бо їм зараз непросто. З етнічного одягу мені найбільше подобаються бренди «Катря», «Мальви». Люблю маркети «Всі. Cвої», де можна щось розгледіти, пощупати.
Вам вдалось зібрати навколо своїх ідей чималу спільноту. Підозрюємо, що блог на 30 тисяч — це не тільки компліменти. Чи бували у вас гучні факапи або жорсткий хейт у коментарях? Як ви на це реагуєте — видаляєте чи вступаєте в діалог?
Наразі хейту мало. І, можливо, це проблема, бо я боюся бути занадто нейтральною. Я можу не викликати особливих емоцій в людей через мою обережність, щоб нікого не образити, щоб десь не викликати реакцію, яку б я не очікувала, бо я дійсно рідко виходжу з дуже контроверсійними заявами, думками. Але розумію, що якщо не буде тих, хто гостро не погоджується, то, з великою ймовірністю, не буде й тих, хто активно підтримує. Є база – я зневажаю російську мову та культуру. Для когось це вже провокація. Якщо бачу потенціал для діалогу, то вступаю в нього. Якщо це агресія чи нецензурність – видаляю або залишаю без відповіді. У мене є інші пріоритети, куди я хочу витрачати свій час і нерви.
Знаємо, що ви активно допомагаєте суспільству. Як минув ваш останній культурно-благодійний захід? Чи складно, адже збори зараз закриваються вкрай важко.
Останні роки, щоб зібрати донати, потрібно гратися і щось вигадувати. І це нормально, просто треба адаптуватися. Інколи я проводжу благодійні заходи. У мене є свій формат — Інтермецо. Це захід, як перепочинок від життєвих проблем, але з цінністю. На цих подіях ми обмінюємося українсько-культурними рекомендаціями, граємо в культурні ігри, які я сама вигадую, знайомимося з однодумцями. Часом люди знаходять собі компанію, щоб разом ходити на вистави чи обговорювати прочитане.
Регулярніше я проводжу благодійні лотереї. До речі, зараз триває одна з лотерей, тож заходьте на сторінку та долучайтесь. Загалом, в мене є два способи проведення лотерей, які зараз працюють. Часто блогерам бренди дарують свої новинки чи популярні продукти, щоб познайомитися та отримати висвітлення у блозі. І в таких випадках я прошу, щоб надіслали і для розіграшу теж. І це не обов’язково щось велике, іноді це книга, але вона допомагає закрити невеличку «банку». Другий спосіб – співпраця з фондами. Наприклад, фонд Бавовна, який підтримує «Чорне крило», створив благодійні бокси з речами від українських брендів: аксесуарами, декором, продуктами. Вони їх продають і таким чином збирають кошти.
З захопленням слідкуємо за вашими книжковими історіями. Які 2–3 останні книжки вас реально вразили? І що у вас у списку “книжкових бажанок” на 2026 рік?
Останні дві книги я читала для книжкових клубів у межах моєї культурної спільноти. Перша «Коли оживають примари» Оксани Сайко. Це готичний роман із копанням в особистих історіях, із примарами, дуже сильно відчутною атмосферою. Друга «Мене звати Дуся» Єлизавети Бурштин. Це психологічний роман з елементами магічного реалізму про дівчину, яка все забула і шукає родину та любов. Я вперше читала її ще до виходу і писала бльорб (стисла характеристика твору чи фільму створена з метою рекламування). А зараз перечитувала для клубу, і друге читання мені сподобалося ще більше. З бажанок – я намагаюся читати те, що вже є на моїх поличках. Зараз почала «Найкраща книжка про Каміно» Максима Беспалова, це документальне читання про шлях Святого Якова. Можливо, наважуся колись і сама на нього. Також хочу прочитати «Недуга» Євгена Плужника, поезію Ірини Жиленко «Євангелія від Ластівки» і «І знов я влізаю в танк» Оксани Забужко. Останнім часом мені дуже хочеться більше читати пані Оксану.
Де ви берете ідеї для контенту щодня? Буває таке, що хочеться все кинути і просто помовчати тиждень? Що надихає та не дає сил усе кинути?
Натхнення беру з досліджень української культури: вистави, прем’єри, виставки, книги, подкасти, музика. І просто живу життя. У нас немає вибору – ми маємо жити, як виходить. Маю улюблені культурні платформи, наприклад, Лірум, The Village. З установ — Музей історії Києва, Малий театр. Коли я щось цікаве читаю чи дивлюся, мені важко це тримати в собі, хочеться, щоб хтось ще про це дізнався. Все кинути не хочеться, але поплакати — регулярно. Через охоплення, через новини, через втому, через хаос у думках. Коли я не вмію відпочивати, це найгірше. Що дає сили? Моє оточення, подруги, родина, мої хобі. Українська культура, якою неможливо не ділитися. Відгуки аудиторії —навіть один щирий коментар може дуже підтримати. Нові формати, експерименти, культурна спільнота. Подорожі Україною, навіть одноденні. Моя кішечка. І, звісно, розуміння, що заради нас роблять Збройні сили, щоб було життя і була наша культура.
Думаю, ви задаєте хороший приклад молоді. Що ви порадите тим, хто тільки хоче збирати навколо себе аудиторію? З чого почати та до чого бути готовим?
Мій блог розвивається поступово. Я працюю над ним із середини 2022 року, і це не швидке досягнення. Темп не завжди той, який я б хотіла. Можливо, варто вкладати більше і більш цілеспрямовано.
Перше — блог не для всіх. Якщо немає внутрішнього бажання, не треба себе змушувати. Друге — важливо збирати аудиторію навколо того, що вас справді цікавить. Я «гралася» в блог із 13 років, але ясність прийшла вже після повномасштабної. Третє — регулярність. Спонтанні сплески енергії далеко не заведуть. І треба бути готовими до того, що довго може не бути прогресу. Просто важливо продовжувати. І ще хочеться сказати щирість, але це те, над чим я й сама працюю. Зазвичай у блозі акцентуюсь на позитивному, проте ситуації бувають різними, і я нагадую собі, що важливо ділитись не лише ідеальною картинкою.
