Команда “КАМО”, досліджуючи ремесла України, щоразу приходила до висновку, що більшість з них – унікальні, цікаві, потрібні – стоять на межі зникнення. Вмілі гончарі, ткачі, митці, теслярі, різьбярі, кушніри не мають кому передати свої вміння. Бо так вже склалось, що потреба у виробах ручної роботи перейшла на другий план, поступившись дешевому мас-маркету.
Серед ремесел, яке опинилось на межі зникнення, і звіздарство. Це жива нитка, що з’єднує нас з давніми українськими традиціями, з пам’яттю поколінь, із духом Різдва, що приходить до осель разом із сяйвом святкової зірки.
Про зірки, що актуальні не лише перед Різдвом, цікаві факти про ремесло та багато іншого розповіла нам Юлія, яка разом з батьком Михайлом відроджує традицію звіздарства.
Пані Юліє, Ви з батьком присвятили себе пошуку і створенню різдвяних зірок, дослідженню їхніх сенсів. Що найбільше захоплює в цій справі?
Я обрала цю справу, бо про неї 20 років говорили дуже мало, і насправді звіздарству як мистецтву приділяли мало уваги. Ми з татом зрозуміли, що про звізди взагалі немає фахової інформації. Коли починали шукати, досліджувати, то побачили, що звичайні хлопці з села (бо вертепували здебільшого вони) робили дійсно витвори мистецтва. Зрозуміла, що кожна звізда була не подібна одна на одну. Звісно, загалом всі вони мали форму кола, від якого йдуть промені, але все-таки конструкції різні. Мене це захоплювало, я хотіла дізнаватися більше й більше. І чим далі шукала – тим частіше тих зірок до мене приходило. Телефонували люди, надсилали різні світлини, я фотографувала їх у музеях, щоб ми з татом змогли відтворити якомога більше.
Коли досліджувала зірки, сформувала одну папку, потім зробила певну систематизацію – вийшло близько 6-ти. Інформації додавалось більше й більше і назбиралось на книжку “Творці різдвяних звізд”. Видала її у співавторстві (з Дарією Ковальчук, Богданом Новаком, Надією Дзвоник, – ред.), але зараз у мене знову накопичилось матеріалів на ще одну (усміхається, – ред.).
Ваш батько відроджує традицію звіздарства з нуля. Як почалася його історія у цій справі?
Цю історію я не втомлюсь розповідати знову і знову. Вона банальна, але варта уваги. Я працювала з дітьми і нам потрібна була зірка для вертепу. Закликала нашого майстра – пана Богдана Новака, він приніс її з рідного села Мацьковичі. (Це також і мала батьківщина моєї бабці Олександри, яку переселили звідти у містечко Дубляни під час операції “Вісла” в 1947 році). На майстеркласі ми хотіли з дітьми зробити таку саму зірку, але зрозуміла, що вони не зможуть, бо техніка досить складна. Я прийшла додому і попросила тата відтворити її для нас. Ми з ним покликали до себе пана Богдана на допомогу. Як тепер згадую: тепла, спокійна атмосфера, ні війни, ні коронавірусу, створюємо зірку. Тато навчився її робити, після цього виготовив ще одну, потім ще. Якось вирішив зробити велику зірку для ходи звіздарів у Львові, щоб вона очолювала її.
Я також вирішила заглибити в цю традицію власних трьох дітей, тато змайстрував і для них менші зірочки, щоб вони могли носити їх у руках. Так, крок за кроком, і почалось – тато потім в одній з кімнат свого будинку зробив майстерню (сміється, – ред.). До нього почали приходити люди за звіздами, замовляли з церков, вертепи звертались приватно.
Чим відрізняються зірки, які виготовляє батько? Яка Ваша роль у їхньому створенні?
Я сказала б, що відрізняються конструкціями та малюнком. На початку ми з татом відтворювали лише мацьківську зірку, а потім ознайомились із звіздами зі всіх регіонів України. Розумієте, совєцька система зробила так, що називати дітей українськими іменами, носити вишиванки, тримати вдома якісь атрибути нашої культури ставало небезпечно. А зірки дерев’яні ж, їх з остраху за життя спалювали. Тому ми відтворювали звізди за поодинокими старовинними фото. Чи Полтава, чи Кубань – ми діставали по крупинках інформацію. Ми з татом чудовий тандем, один без одного не можемо. Я вишуковую, досліджую, зіставляю факти, бо він уже старший пан і не знає, як працювати з Інтернетом. А я, наприклад, гортаю онлайн-музеї, приходжу й кажу: “Тату, дивись, ось така зірка, ось так і так треба зробити”. Він за фотографіями детально відмальовує, вираховує. Я навіть зберігаю всі ті його записи – величезні грубі зошити з точними математичними розрахунками. Потім, коли народжується зірка, стає дуже тепло й гарно на душі: ось вона була лише на знимці, а тепер ожила, з нею діти підуть колядувати, і традиція продовжиться. Надзвичайний трепет!
Розкажіть більше, власне, про зірку? Чи є символи, які Ви завжди використовуєте? Як вибираєте дизайн?
Фактично, ніякого подвійного змісту чи прихованого символізму немає. Звізда здебільшого виготовлялась зі старого сита, яким користувались для просіювання борошна, проса, але воно вийшло з ужитку. Майстрували її звичайні сільські парубки, намагалися зробити гарною, так, щоб вона першою входила до хати і сповіщала про велике свято Різдва Христового. Тож дизайном із символізмом це назвати важко, але звіздарство справжнє народне мистецтво.
Ви знаєте, тато вже вигадує власні зірки (усміхається, – ред.). І, направду, у нього гарно виходять! Якось він створив одну, а потім виявилось, що вона дійсно була колись, але він її ніколи не бачив раніше. Фантастично! Фото з цією зіркою, яке я знайшла, датоване 1918 роком. Матеріали говорять, що вона з терен Білорусі.
Де можна побачити Ваші роботи наживо?
У нас є сторінка в соціальних мережах “Майстерня звізд”, і також татова майстерня. Часто ми забираємо свої звізди на виставки, де можна їх переглянути та придбати.
Ви працюєте весь рік, чи виготовлення зірок зосереджене лише перед Різдвом?
Спочатку тато дійсно брався за роботу в жовтні-листопаді, щоб встигнути до Різдва. Часом казав, що не має натхнення серед літа чи перед Великоднем робити зірки. Після того, як він переніс тяжку хворобу та повернувся з лікарні, вирішив, що не гаятиме часу, і хоче змайструвати якомога більше зірок. Ви знаєте, він їх створив уже понад 500! А на одну звізду йде тиждень, а то й більше. Бачу його очі, що палають ремеслом, і мені хочеться підтримувати тата в цій справі. Звіздарство його відроджує. Буває, серед літа знайду якусь зірку і кажу: “Майструй, тату, бо треба, щоб вона жила”.
Наскільки ця традиція жива сьогодні? Чи багато майстрів залишилося в Україні?
В Україні є поодинокі майстри різдвяних звізд. Загалом ремесло перебуває на межі вимирання, попри те, що зараз активно відроджуються традиції і можна придбати простенькі набори для самостійного виготовлення зірки з фанери. Не скажу, що вони погані. Але вони зовсім прості, не з традиційною конструкцією. Ми з татом ставимо за мету показати, які були ці зірки раніше: об’ємні, сферичні, різних форм, кольорів, конфігурацій. Є, наприклад, зірки “Театр тіней” – вони неймовірно красиві.
Чому, на Вашу думку, важливо, щоб батьки передавали дітям ці традиції? Як українські звичаї можуть стати основою родинної єдності?
Вважаю, що всі елементи, що є, на перший погляд, дрібницями, дуже важливі. Вони формують нашу ідентичність, гуртують як єдину націю. Вишивка, різдвяна зірка, писанка – це те, що відрізняє українців від інших народів і робить впізнаваними у світі. Наші з татом звізди подорожують різними країнами, зокрема, мали виставку у Краківському музеї.
Я хочу, щоб діти ходили колядувати з сучасними зірками. Це прекрасно! Але водночас, щоб вони знали й пам’ятали знання, що предки передали через століття, переживши дуже і дуже нелегкі часи.
