Авторка: Ярослава Крамаренко
Кожного разу, коли видавництва анонсують вихід книжок про мистецтво або біографічних оглядів митців, ми, здається, дещо стереотипно сприймаємо такі тексти: «Ага, ну це про художників, що тут може бути цікавого?», «Десь там мистецтво», «Я не настільки обізнана / обізнаний, щоб читати таку літературу». Та чи справді мистецтво вимагає спеціальної підготовки, щоб стати ближчим і потрібним, а головне — важливим для нас?
«300 художників та художниць України за 300 років» від видавництва ArtHuss починається з відвертості, тому саме цю (неіснуючу) премію «Найвідвертіша книга про мистецтво» я віддаю цій книзі. Починається вона з відвертості автора — Петра Бевзи, який тут виступає радше як художник, ніж як науковець чи мистецький критик. Відвертість відчувається на всіх сторінках, навіть між розділовими знаками, в авторських інтерпретаціях мистецьких концепцій. Це не просто огляд імен та робіт, а спроба подивитися на українське мистецтво зсередини — через особисте сприйняття, увагу до деталей і розуміння творчого процесу.
Відвертість — поняття, яке розкривається по-різному. У роботі О. Богомазова «Очі» — через погляд, у якому ніби зосереджується щось більше, ніж саме зображення. У портретах В. Боровиковського, Г. Васька, А. Гороновича, О. Саєнка та інших художників, зокрема й невідомих, — через спробу побачити людину за образом. В абстракціях М. Кривенка, М. Малишка, О. Матвієнка, О. Павлова та інших — через візуальні рішення, які затримують погляд, занурюють у власний мотив і змушують шукати в ньому особисті й особливі сенси.
Одна з головних цінностей цієї книги-артефакту — конкретні імена та особливості творчих концепцій. Триста імен упродовж трьох століть — масштаб, який дає змогу подивитися на українське мистецтво крізь призму творчості окремих постатей у широкій історичній перспективі. У книзі змінюються епохи, художні мови та обставини, проте кожен митець і кожна мисткиня стають частиною цілісної культурної історії. Це дає змогу простежити різні способи бачити світ і втілювати побачене у формі.
Відвертість важлива не лише в тому, кого автор включив до цієї історії, а й у тому, як він про них говорить. Адже у його інтерпретаціях відвертість постає як певний спосіб бачення. Тому відчувається особлива увага до самого процесу творчості: виникнення задуму, пошуку форми, взаємодії з матеріалом і середовищем. Мистецька концепція тут не зводиться до дати створення твору чи його належності до певного напряму або стилю. Вона стає приводом для розмови про те, як художник відчуває теми-нерви суспільства та намагається метафорично осмислити їх у своїй роботі. Це особливо відчутно в текстах, наприклад, про Назара Білика та його роботу «Портрет з іншою площиною».
Бевза описує заглиблений рельєф, у якому зображення занурене в площину, а візерунок нагадує плями на картках Роршаха. Він звертається до історії виникнення задуму, пов’язуючи його з досвідом художника в Каппадокії — серед скельних утворень і вулканічних ландшафтів. Саме там Білик відчув зв’язок між природними законами формотворення та власними пошуками гармонії у скульптурі. В описі мене зацікавило те, як автор книги наближає читача до процесу художнього мислення. Він простежує зв’язок між спостереженням за природою, особистим досвідом і виникненням мистецької форми. За готовим твором починає проступати шлях до його створення.
Сам Назар Білик називає «Портрет з іншою площиною» об’єктом вільних асоціацій і говорить: «Я працюю з матеріалом як основою реальності і намагаюся з його допомогою проявити нематеріальне». Ці слова відкривають ще один вимір роботи. Матеріал стає не лише фізичною основою скульптури, а й засобом вираження того, що не має очевидного обрису. Твір залишає простір для асоціацій, припущень і особистого сприйняття.
Інший вимір відвертості відкривається у творчості Романа Мініна — художника, чия робота «План втечі з Донецької області» безпосередньо пов’язана з досвідом Донеччини. У цій роботі мене передусім зачіпає образ людини в касці (шахтаря) з лампою-прожектором: вона має освітити дорогу не лише собі, а й іншим. Складна система ліній, символів і образів ніби збирає докупи різні фрагменти життя — працю, віру, пам’ять, досвід спільноти. Тут немає одного очевидного маршруту чи єдиного способу прочитання: окремі елементи стають підказками, між якими читач може шукати власні зв’язки.
Знаючи, що Роман Мінін родом із Донеччини, і зважаючи на контекст російсько-української війни, цю роботу сприймаєш не просто як образний конструкт, а як висловлювання, у якому особисте переплітається з колективним досвідом. Шахтарська тема, темрява, пошук світла й виходу набувають особливої ваги. Авторська інтерпретація Петра Бевзи допомагає побачити за візуальною насиченістю роботи не лише окремі символи, а й історію спільноти, її силу та взаємозв’язки.
У цьому випадку відвертість постає як здатність говорити про складний досвід не прямолінійно, а через образи, які залишають простір для особистого прочитання. Художник не пропонує готової відповіді — він створює візуальну мову, за допомогою якої можна осмислювати те, що важко висловити безпосередньо. І саме тут для мене знову проявляється важлива риса цієї книги: вона не закриває мистецький твір остаточним поясненням, а запрошує затриматися біля нього й самостійно шукати сенси.
Книга виходить за межі звичного біографічного довідника. Вона об’єднує митців у спільному культурному просторі й водночас залишає читачеві свободу обирати власний маршрут завдяки алфавітному покажчику. Українське мистецтво тут постає таким різним, неоднозначним, ексцентричним, але нашим — відвертим.
Історія українського візуального мистецтва складається не лише з окремих творів та імен. Вона формується також через зв’язки між ними, зміни художнього мислення, те, як наступні покоління рефлексують, продовжують або відкидають попередні мистецькі рішення. Побачити ці особливості — означає спробувати зрозуміти українську культуру як живу матерію, а не як усталену низку ізольованих епізодів.
Авторський погляд не скасовує потреби в історичних фактах, але додає їм іншого виміру. За датами, іменами й мистецькими напрямами стають помітними людські рішення, пошуки та способи бачити світ. І, можливо, саме завдяки цій відвертості книга допомагає не просто дізнатися більше про українських художників і художниць, а й відчути мистецтво як частину спільної культурної історії.
