Повномасштабна війна змінила уявлення українського суспільства про жіночу роль у війську. Сьогодні жінки командують підрозділами, працюють з артилерією та важкою технікою, виконують бойові завдання й опановують професії, які ще донедавна вважалися суто чоловічими. Водночас за цими змінами залишаються проблеми, про які говорять значно менше: відсутність адаптованої форми та спорядження, гендерні упередження, труднощі з отриманням психологічної допомоги й поверненням до цивільного життя.
Ксенія Драганюк — співзасновниця громадської організації «Землячки» та Інституту психології війни WISPR. Те, що починалося як невеликий проєкт із допомоги знайомим військовослужбовицям, перетворилося на системну роботу: за час діяльності організація закрила понад 31 тисячу індивідуальних запитів захисниць. Сьогодні команда не лише забезпечує жінок необхідними речами, а й працює над змінами у державній системі військового забезпечення та розвитком психологічної підтримки військових і ветеранів.
У розмові з КАМО Ксенія поділилася історією створення «Землячок», пояснила, чому жіноча форма — це не питання зовнішнього вигляду, а безпосередньо безпеки й ефективності служби, а також розповіла, яким має бути суспільство, готове до психологічних наслідків війни.
Особиста мотивація та шлях до «Землячок»
«Землячки» з’явилися в житті Ксенії ще до повномасштабного вторгнення. Спочатку це був телевізійний проєкт про жінок у професіях, які суспільство звикло вважати чоловічими. Серед героїнь були ковальчиня, футболістка, військовослужбовиця та командирка. Через їхні історії Ксенія хотіла показати, що професійний вибір має визначатися здібностями й бажанням людини, а не гендерними стереотипами.
«Я хотіла показувати жінок, які обирають справу за своїми здібностями й бажанням, попри гендерні стереотипи. Адже коли нам потрібен хороший фахівець, нас передусім цікавить, як він виконує свою роботу. У війську це так само важливо», — ділиться героїня.
З початком повномасштабної війни ця тема стала частиною особистого життя. Сестра чоловіка Ксенії Настя разом із нареченим долучилася до територіальної оборони, а згодом вони стали зв’язківцями у лавах ЗСУ. Батько чоловіка служить ще з часів АТО. Тож потреби військових були для родини не абстрактною проблемою, а щоденною реальністю. Спочатку допомагали Насті, а потім — її посестрам. Шукали форму маленьких розмірів, взуття, засоби гігієни та інші базові речі, які на той час було надзвичайно складно дістати. Спілкування з військовослужбовицями поступово відкрило масштаб проблеми: жінки вже виконували бойові завдання, проте система забезпечення досі не враховувала їхніх потреб.
Посестри (множина від слова посестра) — це названі сестри, найближчі подруги, а також жінки-військовослужбовиці, які разом проходять службу, довіряють одна одній життя та підтримують у тяжкі моменти (жіночий відповідник до слова «побратими»)
«Я дедалі краще розуміла, скільки роботи ще потрібно зробити. Військовослужбовиці та правозахисниці роками домагалися доступу жінок до бойових посад і визнання їхньої реальної роботи. Але право обіймати посаду саме собою не давало жінці форми її розміру чи спорядження, яке відповідає анатомії її тіла.
31 березня 2022 року ми опублікували перший допис на сторінці “Землячки. Український фронт”. Звернень ставало дедалі більше. Спочатку ми закривали близько десяти запитів, згодом — п’ятдесят на місяць, потім уже п’ятдесят на тиждень. За кожним із них була конкретна жінка, якій потрібна допомога, і ми шукали спосіб її надати. Так комунікаційний проєкт поступово перетворився на громадську організацію, яку ми офіційно зареєстрували влітку 2022 року», — говорить Ксенія Драганюк.
Спочатку Ксенія не планувала створювати ГО і не думала, що ця діяльність триватиме роками. Вона сподівалася, що з часом держава підхопить напрям, а знайдені рішення стануть частиною звичайної системи забезпечення військовослужбовиць. Проте тривала війна показала, що зміни потребують значно більше часу. Тому команда почала працювати не лише з окремими запитами, а й над системним вивченням потреб захисниць. Збирали відгуки про форму та спорядження, з’ясовували, що заважає рухатися, як одяг взаємодіє з екіпіруванням і які характеристики необхідно змінити.
«Зараз ми тісно співпрацюємо з Міністерством оборони, щоб інтегрувати ці рішення в державну систему. Це тривалий процес, який передбачає погодження, випробування, зміни у вимогах і процедурах. Тому ми продовжуємо допомагати захисницям і водночас працюємо над тим, щоб у майбутньому їм не доводилося звертатися до нас по базове забезпечення.
Дуже сподіваюся, що у 2028 році ми зможемо сказати: наші напрацювання впроваджено, і кожна військовослужбовиця отримує від держави якісну форму та спорядження, розроблені з урахуванням жіночої анатомії. Для мене саме це буде головним результатом усіх років роботи».
Чому жіноча форма — це питання безпеки
За час роботи «Землячки» закрили понад 31 тисячу індивідуальних запитів захисниць. Проте потреба в адаптованому військовому забезпеченні залишається великою. Ксенія наголошує, що важливо розрізняти затвердження певного зразка форми, його закупівлю та фактичне отримання конкретною військовослужбовицею речі, яка відповідає її потребам і завданням:
«Наприклад, держава затвердила жіночий літній польовий костюм — кітель і штани. Але захисниці, з якими ми працюємо, кажуть, що для виконання бойових завдань їм потрібна інша функціональність. Нещодавно одна військовослужбовиця написала: “А можна мені отримати парадну форму і нормальну?”. Це її формулювання, але воно добре передає різницю між формою для офіційних заходів і тією, у якій зручно щодня виконувати завдання. Так само залишаються запити на жіночі зимові комплекти.
Мені здається, значення якісного індивідуального забезпечення досі недооцінюють. Коли говорять про обороноздатність, насамперед згадують техніку, дрони, озброєння. Іноді навіть від партнерів чуємо, що вони зосередили допомогу саме на цих напрямах. Усе це справді критично важливо. Але людина, яка працює з цією технікою та виконує бойові завдання, також має бути належно забезпечена».
Чому жіноча форма — це питання безпеки
За час роботи «Землячки» закрили понад 31 тисячу індивідуальних запитів захисниць. Проте потреба в адаптованому військовому забезпеченні залишається великою. Ксенія наголошує, що важливо розрізняти затвердження певного зразка форми, його закупівлю та фактичне отримання конкретною військовослужбовицею речі, яка відповідає її потребам і завданням:
«Наприклад, держава затвердила жіночий літній польовий костюм — кітель і штани. Але захисниці, з якими ми працюємо, кажуть, що для виконання бойових завдань їм потрібна інша функціональність. Нещодавно одна військовослужбовиця написала: “А можна мені отримати парадну форму і нормальну?”. Це її формулювання, але воно добре передає різницю між формою для офіційних заходів і тією, у якій зручно щодня виконувати завдання. Так само залишаються запити на жіночі зимові комплекти.
Мені здається, значення якісного індивідуального забезпечення досі недооцінюють. Коли говорять про обороноздатність, насамперед згадують техніку, дрони, озброєння. Іноді навіть від партнерів чуємо, що вони зосередили допомогу саме на цих напрямах. Усе це справді критично важливо. Але людина, яка працює з цією технікою та виконує бойові завдання, також має бути належно забезпечена».
Вага бронежилета, посадка плитоноски та зручність форми безпосередньо впливають на мобільність. Якщо одяг сковує рухи або спорядження створює зайве навантаження, людині складніше швидко змінити положення, дістатися укриття чи виконати завдання в небезпечній ситуації. Важливі й матеріали: те, як тканина реагує на вогонь, чи плавиться фурнітура, наскільки зимовий комплект зберігає тепло та чи дозволяє вільно рухатися.
«Якісне спорядження — це теж внесок в обороноздатність. Дуже недооцінений внесок», — підкреслює Ксенія.
Ще одна проблема — не всі військовослужбовиці можуть відкрито повідомляти про нестачу забезпечення. Іноді вони побоюються негативної реакції командування, особливо якщо служать у спеціалізованих підрозділах. Через це навіть отримати офіційний лист від частини для підтвердження потреби буває складно. Саме тому «Землячки» працюють з індивідуальними зверненнями. Команда уточнює потребу, розмір та особливості завдань, передає речі безпосередньо військовослужбовицям, а згодом збирає зворотний зв’язок. Це дає змогу перевірити, чи справді отримане спорядження підходить конкретній людині.
Підтримка, яка виходить за межі військового забезпечення
Хоча забезпечення стало основним напрямом діяльності «Землячок», спілкування з військовослужбовицями від початку виходило далеко за межі форми та спорядження. Дівчата зверталися з різними питаннями, і команда намагалася допомогти там, де мала таку можливість. Одним із таких напрямів став проєкт «Весілля для захисниць». Разом із партнерами організація брала на себе підготовку святкування: допомагала із сукнею, фотографами, відеографами та готелем для молодят. Ідея полягала в тому, щоб жінка могла побути нареченою й насолодитися власним днем, не витрачаючи коротку відпустку на десятки організаційних питань. Нині проєкт на паузі через інші пріоритетні завдання.
Іноді допомога має значно простіший вигляд: знайти адвоката чи ріелтора або надіслати книжку для читання на чергуванні. Для команди важливо, що військовослужбовиці знають, до кого можна звернутися навіть із таким проханням. Навколо організації поступово сформувалася спільнота військовослужбовиць і ветеранок. «Землячки» організовують поїздки до Карпат, де жінки можуть кілька днів побути в безпеці, відпочити та поспілкуватися з посестрами. Також проводять творчі зустрічі й бранчі, які допомагають знайомитися, підтримувати одна одну та проводити час разом.
«Ми цивільні, але завдяки щоденному спілкуванню багато знаємо про службу та потреби захисниць. Звісно, наші можливості теж не безмежні. Та мені важливо, щоб дівчата-військові могли звернутися до нас зі своїми питаннями й знали, що їх вислухають, поставляться до них із повагою та спробують допомогти».
Психологічна підтримка під час служби та після повернення
Ще один важливий напрям діяльності Ксенії — Інститут психології війни WISPR. Досвід роботи з військовослужбовицями показав, що психологічну підтримку необхідно забезпечувати не лише після звільнення зі служби, а й протягом усього періоду перебування у війську. «Особливо гостро ми побачили, наскільки багато залежить від першого звернення до психолога. Жінки розповідали нам про випадки, коли фахівці не були готові працювати з їхніми переживаннями, припиняли спілкування або порушували конфіденційність. Якщо людина наважилася розповісти про щось особисте, а згодом про це дізнався весь підрозділ, їй складно знову комусь довіритися. Ця недовіра може зберегтися навіть після повернення до цивільного життя», — каже Ксенія.
Тому доступність психологічної допомоги має поєднуватися з її якістю. Робота з бойовим досвідом потребує спеціалізованої підготовки, адже загальної психологічної освіти не завжди достатньо для розуміння особливостей військового середовища та пережитого людиною досвіду. Саме над підвищенням кваліфікації військових психологів працює WISPR. Інститут також зосереджується на фахівцях, які раніше працювали переважно з цивільними, а тепер приймають військових і ветеранів.
«Водночас потрібно враховувати українські реалії. Повернення з фронту часто не означає повернення до безпеки. Людина приїжджає до родини, але продовжує жити під обстрілами, переживати втрати й хвилюватися за близьких. Тому допомога має враховувати, що загроза нікуди не зникає. Ще одне важливе спостереження — наскільки потрібне жінкам коло людей, які розуміють їхній досвід. Спільнота не замінює професійної допомоги, але дає можливість говорити про службу, стосунки з близькими, труднощі повернення та відчувати, що ти не залишилася з усім цим сама. Тому ми розвиваємо як фахову підтримку, так і зв’язки між військовослужбовицями та ветеранками».
Чи готове наше суспільство до наслідків війни?
Психологічні наслідки війни стосуються не лише військових і ветеранів — із ними вже живе все українське суспільство. Тому, на думку Ксенії, важливо організувати систему допомоги так, щоб люди могли звертатися по неї якомога раніше. Насамперед потрібно позбуватися стереотипів. Зокрема, уявлення, що кожен ветеран чи ветеранка обов’язково має посттравматичний стресовий розлад, а людина з таким діагнозом становить небезпеку. Подібні упередження ускладнюють спілкування та можуть ставати перешкодою для звернення по підтримку.
«Навіть досвід людей, які служили в зоні бойових дій, може суттєво відрізнятися. Хтось щодня працював із пораненими на стабілізаційному пункті, хтось пережив полон, а хтось виконував інші завдання в умовах постійної загрози. Ми не можемо заздалегідь визначити потреби людини лише за її посадою чи обставинами служби. Для цього потрібні індивідуальна увага та професійна оцінка.
Тому психологічний супровід має починатися ще під час базової військової підготовки й залишатися доступним упродовж усієї служби. Важливо, щоб людина знала, до кого звернутися по допомогу, могла її отримати та опанувати навички самодопомоги. Частину цієї роботи варто було розпочати значно раніше, але й зараз ми можемо покращувати систему підтримки тих, хто долучається до війська або вже проходить службу».
Як підтримати жінок, які служать і повертаються додому?
Підтримка військовослужбовиць починається з конкретних потреб. На момент розмови «Землячки» мали близько 150 запитів на бронежилети, кожен із яких коштує орієнтовно 20 тисяч гривень, приблизно стільки ж — на шоломи, а також понад 500 звернень щодо жіночої форми. Нещодавно організація запустила збір шести мільйонів гривень на 500 комплектів жіночої зимової форми. Долучитися до нього можна донатом, організацією власного збору або поширенням перевіреної інформації.
«Підтримуючи Інститут психології війни WISPR, можна допомогти готувати фахівців, які працюють із військовими та ветеранами. Зараз ми зосередилися на підвищенні кваліфікації психологів, адже від їхньої підготовки залежить, яку допомогу людина отримає під час служби та після повернення до цивільного життя. Наразі ми шукаємо партнерів для запуску річної програми докваліфікації — від одноразового внеску до генерального партнерства», — ділиться Ксенія.
Проте допомога не завжди потребує фінансових ресурсів. Іноді достатньо запропонувати ветеранці роботу, поділитися професійними контактами, запросити до спільного проєкту або просто запитати, чим можна бути корисними. Важливо поважати досвід людини, не вимагати розповідей про пережите й не вирішувати за неї, якої саме підтримки вона потребує. Ксенія звертає увагу на те, що ми не завжди можемо впізнати військовослужбовицю чи ветеранку серед людей поруч. Вони не обов’язково відповідатимуть нашим уявленням про вік чи зовнішність людини, яка пройшла війну. За кожною може стояти складна особиста історія, про яку ми навіть не здогадуємося.
«Майте на увазі: поряд із вами в черзі може стояти ветеранка, яка поховала чоловіка й демобілізувалася, або захисниця, яка повернулася з фронту лише кілька годин тому. Ці жінки не обов’язково матимуть зовнішність чи вік, які відповідатимуть вашим уявленням про військових або ветеранок. Обом може бути по 25 років. За кожною людиною, яка стоїть поруч із вами в черзі, може бути дуже важка історія. Тому варто бути людянішими одне до одного. Зараз такий час.
Можливості в усіх різні. Важливо знайти той спосіб участі, який ви зможете підтримувати й надалі: регулярно донатити, ділитися експертизою, підтримувати конкретну програму чи бути поруч із людиною. Саме на таку послідовність ми найбільше спираємося у своїй роботі», — підсумовує Ксенія.
Авторка: Діана Римарчук
