Перша котяча антистрес кав’ярня-крамничка у Тернополі притягує відвідувачів не лише з міста. Маленьке затишне кафе відоме тим, що сюди ви можете прийти попити сманої кави та водночас погладити пухнастика — котики живуть тут своє найкраще життя та наповнюють ресурсом тернополян та гостей міста.
Ми поспілкувалися із власницею котокафе Мариною про ідею, хейтерів, виклики та плани: вмощуйтесь зручніше та приготуйтеся до наймилішого інтерв’ю у КАМО.
Марино, ви кажете, що вашому кафе лише два з половиною роки. А в мене таке враження, що ви вже тут років десять — так органічно ви вписалися в наше місто! Розкажіть, будь ласка, про ідею кафе. Звідки вона взялася? Як ви прийшли до того, щоб відкрити в центрі Тернополя кафе, де відвідувачі можуть випити кави та погладити пухнастого котика?
Нашому кафе два з половиною роки. Ідея виникла поступово, можна так сказати. Але її основа була в Маріуполі.
Власне, там, під час блокади, я вдруге стала ВПО. Ми місяць перебували в Маріуполі, у блокаді. У мене є киця Марсі. І з нею ми переживали все це та разом звідти вийшли. А вже потім, коли переїхали на Тернопільщину, оселилися в Бережанах. І буквально рік зайняло це відновлення, адаптація. Більш-менш прийти до себе після пережитого. Коли я вже прийшла до тями, паралельно ще працювала UI/UX-дизайнером. А до того в мене було декілька професій.
Я філолог, викладач. У мене освіта викладача, по суті. А потім я пішла в ІТ стартапи — в Маріуполі був такий центр. І там, власне, почався такий шлях, який, можна сказати, привів до того, що ми маємо зараз. Були різні проєкти, але всі вони мали певну соціальну складову, яка допомагала вирішувати якусь проблему. Сам по собі стартап — це така історія, яка має щось вирішувати. Є певна проблема — її треба розв’язати. Стартапи якраз і створюються для того, щоб вирішувати певні проблеми. Але мені хотілося створювати ще й додатковий вплив, покращувати те, що можна покращити. І таким чином, коли я вже опинилася тут, маючи той досвід, який був у Маріуполі, а також досвід двох переселень, втрати дому й початку всього знову, почала думати, що можна зробити тут.
Стосовно переїзду: розкажіть, як прийняв вас Тернопіль? Яким вам здалося місто на перший погляд?
Тернопіль — це була любов із першого поїзда. Коли я вперше приїхала до Тернополя, було таке відчуття, ніби я вдома. Хоча в інших містах такого не було. Поки тривав цей шлях, ми побували в різних містах — починаючи з Бердянська, коли ми евакуювалися через Червоний Хрест. Потім були Запоріжжя, Львів, Івано-Франківськ. Багато різних міст. Але саме в Тернополі я відчула щось отут, усередині.
Згадуючи Маріуполь, якщо дозволите, запитаю: як ваші рідні? Чи всім вдалося евакуюватися?
Так. Ми вийшли, а потім ще витягнули їх. Вся моя сім’я вийшла з блокади, дякувати Богові. І ось тут я детальніше розповім про ідею власне такого формату кафе. Зі мною в підвалах Маріуполя постійно перебувала моя Марсі. Перебуваючи там, у підвалах, і переживаючи все це, я відчувала від неї такий заспокійливий вплив. Бо в таких обставинах абсолютно все загострюється. І бачиш те, чого раніше не помічав, зокрема цінність самого життя в цих умовах і цінність життя всього живого. І тому це була основа, яка потім лягла в основу нашої ідеї. А коли я вже опинилася тут, то почала досліджувати. Бо я ж не можу зупинитися. Як тільки мій стан трохи покращився і стабілізувався, я почала шукати, які тут є можливості, які є проблеми. Бо проблеми треба вирішувати.
Я можу сказати, що ви зайняли вільну нішу: до цього в Тернополі ніхто такого не робив!
Так, десь так. І коли я почала досліджувати, то побачила, що, по-перше, у Тернополі є проблема з безпритульними котиками, немає притулку, немає котокафе такого формату. Плюс був цей досвід Марсі та мій власний. І я вирішила об’єднати все це в єдину систему.
Які котики проживають тут, у кафе? Як ви їх відбирали? У вас у соцмережах вказано, що є соціальна складова, розкажіть, будь ласка, про це детальніше?
Тут живуть безпритульні котики, про яких я можу подбати. Власне, наша соціальна місія поділяється на декілька напрямів. Якщо брати основні, їх два.
Перший — це емоційне благополуччя. Тобто ми проводимо антистрес-заходи, майстер-класи, зокрема для людей, які постраждали від війни. І взагалі, це така арттерапія, де можна розслабитися, проявити себе у творчості, сконтактувати з котиком. Усе це відбувається одночасно і має заспокійливий ефект.
А друга місія — це, власне, безпритульні котики. Вони потрапляють до нас від волонтерів, і кожен має свою історію. Якщо ви читали інформацію на плакатах, то там описані історії кожного котика, який тут проживає. Частина котиків уже була в нас раніше — їх прилаштували в сім’ї, і я дуже з цього радію. А ще через Instagram нам пишуть люди, які хочуть прилаштувати котика. Ми часто на це відгукуємося, публікуємо інформацію в сторіс і допомагаємо знайти родину. Це більше як посередництво між людьми: хтось хоче котика, а є безпритульні котики. Таким чином, це такий connection — з’єднання людей.
Від знайомої навіть почула таку фразу і запам’ятала її. Вона так відгукується про ваше кафе: «Там про котиків дбають більше, ніж про людей. Настільки вони їх люблять». Мені ця фраза дуже запам’яталася. Як думаєте, чому складається таке враження?
Тому що тут вони почуваються як удома. Я розумію, що кафе — це соціальне місце: до котиків постійно приходять, щоб їх погладити, погратися з ними. Але це не цирк. Вони також можуть мати різний настрій, втомлюватися. Для цього в нас є окрема кімната. Якщо котики втомилися або не хочуть контактувати, вони йдуть до себе. Там є маленькі двері для них — вони вільно проходять, вільно заходять, коли їм заманеться. Бо наша позиція така: люди приходять до котиків у гості. І вони мають поважати їхні межі, їхній простір і їхній настрій.
котики безперешкодно можуть заховатися у своїй кімнатці, заходячи у спеціальні двері, якщо їм набридне натовп чи захочеться поїсти або відпочити
Знаю, що ви окремо проводите освітні заходи для дітей щодо котиків і правильного поводження з ними. Розкажіть, як це відбувається? У чому ідея таких заходів?
Будь-який захід, якщо він стосується дітей, містить у собі цю складову — навчання.
Ці заняття проводить наша Оля. Вона наша адміністраторка, соціальна педагогиня та психологиня. Нам важливо створювати всі ці впливи на майбутнє. Це довгострокові цілі. Ми хочемо формувати свідоме ставлення до тварин — не як до іграшок, якими можна користуватися, а як до живих істот, до яких потрібно ставитися емпатійно та відповідально. Ми намагаємося закласти цей фундамент у серця дітей, щоб потім, коли людина виросте, у неї залишилася ця цінність, закладена ще на цьому етапі. Таким чином ми й будемо змінювати майбутнє. Бо наша найчастіша проблема в тому, що ми боремося з наслідками, а не з причинами. З наслідками теж треба працювати, але головне — причини. А причини вимагають часу.
У вас свого часу були вікові обмеження для дітей. Чому ви їх запровадили?
У нас свого часу були обмеження. Вони з’явилися ще до того, як до нашої команди приєдналася Оля, щоб займатися з дітьми. Коли ми тільки відкрилися, спочатку обмежень не було, але був великий потік людей. І ще не було достатньо персоналу, щоб відповідально з цим справлятися. Тоді ми й запровадили обмеження: з дев’яти років можна було приходити без додаткових умов.
Але з шести років — якщо дитина пройде заняття «У світі котиків». На той момент ми збирали групи дітей і видавали їм брошури. Це дуже відповідально. Звісно, це займає багато часу. Виникали ситуації, коли приїжджали люди з дітьми з інших міст. Ми просто не могли їх впустити, а вони не могли записатися на ці заняття. І, знову-таки, не було людини, яка могла б провести заняття одразу. Ми збирали групи, потім приходила людина, яка займалася з дітьми, і проводила заняття у певний час. Доводила до відома всю необхідну інформацію. Це дуже відповідально. Навіть, я б сказала, у мінус бізнесу, але в плюс до ставлення до тварин — тобто це вже і є соціальний вплив. На перших порах у це треба вкластися. Якщо хочеш упровадити якісь зміни, потрібно мати певне терпіння і витримувати навантаження, які можуть бути значними на цьому етапі. Але якщо є конкретна цінність, конкретна мета і вона справді важлива, то будь-які перешкоди можна подолати. А потім, коли вже з’явилася змога взяти ще одну людину в команду, ми зняли обмеження. Бо висновки, які ми зробили за той час, коли в нас були обмеження, і коли їх уже не було, такі: неможливо навчити чогось важливого, коли немає контакту.
Тобто ви маєте на увазі, що самої теорії недостатньо?
Так. Більшість батьків приходили з дітьми, записувалися, ми проводили заняття, і вони потім приходили знову. Цей сертифікат, власне, давав доступ до кафе. Такий собі обмежений допуск. Але є й інша частина, якої теж потрібно навчити. Тому зараз наша чарівна Оля проводить інструктаж на місці, і ми впевнені, що наші котики в безпеці, а відвідувачі можуть безперешкодно до нас заходити.
У будь-якій діяльності не обійтися без негативу. Чи є хейтери у вашого котокафе? Як із ними справляєтеся? Що найчастіше кажуть?
Взагалі більше позитивних відгуків. І для людей важливі атмосфера, затишок і спокій. Бо ми знаходимося в ситуації постійного перевантаження нервової системи та накопичення стресу, що може призводити до нервових розладів, хвороб і так далі. Тому це відчуття безпеки, коли можна прийти й видихнути, — те, що люди найчастіше відзначають. А з негативного є такий момент: коли дорослі хочуть прийти відпочити, а одночасно в приміщенні перебувають дітки, то, як не крути, діти можуть створювати шум. А дорослі хочуть побути в спокої та відпочити. Тому тут уже потрібно ставитися лояльно одне до одного. Приміщення в нас невелике, але затишне. І охочих погладити котиків завжди предостатньо. Також іноді відвідувачі запитують про щеплення котиків — тут можете не хвилюватися. У них є ветеринарні паспорти, вони регулярно проходять обстеження, повністю вакциновані, чемні та контактні, як бачите.
Те, що ви тут організували, дуже терапевтично. У такий тривожний час це справді заземлює й допомагає переживати складні емоції. Також, наскільки мені відомо, ви проводите тренінги та майстер-класи, зокрема запрошуєте ветеранів. Розкажіть детальніше про цю соціальну складову. Як часто проводите такі заходи? Які отримуєте відгуки? Які результати бачите? Чи є люди, які приходять до вас регулярно?
Ми не виділяємо окремо, щоб, наприклад, прийшла тільки група ВПО або тільки група ветеранів. Ветерани приходять разом з усіма іншими людьми. І не завжди навіть люди кажуть, хто вони. Часто це з’ясовується випадково — у розмові або коли хтось запитає. І воно не завжди й потребує того. Тут головне, щоб людина прийшла і могла висловити себе. Не обов’язково всіх розділяти на категорії. Бо ми всі маємо певні травми. І якщо ми почнемо розділяти людей у цьому контексті — мовляв, у когось більша травма, а в когось менша, — то це вже будуть певні порівняння. Для кожної людини її травма — найгірша. Тут усе залежить від психіки, від того, наскільки людина може витримувати навантаження і який досвід вона здатна переживати. Для однієї людини певна ситуація буде дуже травматичною, а інша може витримувати колосальне навантаження. Але ніхто від цього не стає гіршим чи кращим.
Тому потрібно створювати цей простір для всіх однаково — щоб ніхто не почувався зайвим. Люди приходять разом. А для представників вразливих категорій ми надаємо знижки або проводимо заходи безкоштовно. Це і є частиною нашої соціальної діяльності. Наприклад, буквально вчора до нас приходили діти від фонду «Всесвіт» у Літині. Це дітки без батьків. Оля проводила для них майстер-класи.
Які саме майстер-класи ви проводите для дітей?
Наприклад, антистрес-іграшки або розмальовування панакотиків. Панакотики — це такий десерт у формі котика. Як це відбувається? Якщо це розмальовування панакотиків, збирається група дітей. Зазвичай вони записуються через Instagram — ми виставляємо оголошення. Якщо звертаються до нас напряму, ми узгоджуємо дату, і тоді дітки приходять. Бувають саме дитячі групи від фондів або організацій, які займаються дітьми. Вони приводять їх до нас. Також приходять групи зі шкіл.
Тобто ви не просто даєте дітям розмалювати десерт, а паралельно проводите навчання?
Так. Для цього є цілий набір: шоколад, пензлики, усе необхідне. Дітки розмальовують панакотиків так, як вони це бачать, а потім з’їдають. І паралельно Оля — наша адміністраторка — проводить для них інтерактивне заняття з питаннями. Говорять про те, чи є в них котики, про відповідальне ставлення до тварин, про те, що котики мають свої особливості, так само, як люди, відчувають і біль, і емоції. У них є характер, свій темперамент. Ми хочемо, щоб у дітей формувалося розуміння: до тварин потрібно ставитися з повагою. Для дорослих ми також проводимо арттерапію — наприклад, малювання картин на полотні. Жодних художників професійних: люди просто приходять і висловлюють те, що в них є. Те саме відбувається на нашій стіні, коли до нас приїжджають люди з інших міст. Хтось залишає там частину себе, свого світогляду. Тому тут не потрібно бути митцем і приходити, щоб ідеально намалювати. У нас якраз про прийняття того, як воно є. Якщо людина приходить і хоче себе виразити, ми надаємо їй таку можливість.
А як потрапити на ваш майстер-клас?
Ми публікуємо оголошення про те, що хочемо провести арттерапію. Наприклад, була тема «Котик у соняшниках» або «Котик в олії». Якийсь зразок усе одно є, щоб усі розуміли тему. А далі кожен її інтерпретує і виражає так, як він це бачить. Ми закуповуємо матеріали відповідно до кількості людей. Наприклад, записалося 20 людей — ми готуємо 20 наборів. Закуповуємо все необхідне, і вони приходять. Також у нас проходили музичні заходи.
Я навіть не уявляю, як це відбувається в котокафе — думаю, що дуже важливо не створювати зайвого шуму для котиків, правда ж?
Так, тому це спокійні музичні заходи. Наприклад, із гітарою, акустикою, без мікрофонів, щоб не створювати зайвого клопоту нашим пухнастикам. Ніяких рок-концертів!
Хочу окремо поговорити про соціальну складову вашого бізнесу. Наскільки я розумію, для вас це не просто додаткові заходи при кафе, а частина самої бізнес-моделі. Як ви взагалі прийшли до ідеї соціального підприємництва і що воно означає для вас?
Справа в тому, що в міру розвитку підприємства моя концепція спочатку складалася з декількох компонентів. Це бізнес-модель, у яку я намагалася поєднати соціальну місію. На той момент, на початку розвитку, ще потрібно було набувати досвіду, проходити всі ці етапи й розуміти, як це працює. Зараз у мене вже сформувалося власне бачення. Ми ще поговоримо про соціальне підприємництво загалом як явище, про те, що ми хочемо зробити далі. Це важлива тема, тому що її треба поширювати. У нас саме поняття соціального підприємництва з’явилося не так давно. А до того це було щось досить ефемерне. Бо соціальне підприємництво дуже часто плутають із благодійністю, з якимось фондом, із безкорисливою діяльністю. А насправді це не так. Соціальне підприємництво і заробляє, і створює вплив. Воно не потребує постійного додаткового залучення коштів. Наприклад, благодійні фонди звертаються до інших організацій і залучають кошти на певні проєкти, щоб щось покращити в цьому плані. А тут модель полягає в тому, що підприємство заробляє і водночас самостійно створює соціальний вплив. І, власне, заходи — це те, що ми зараз розвиваємо. І в перспективі будемо розвивати далі.
Я бачу, що кожну частину цього проєкту можна розширювати.
Коли до вас не завітаєш, у вас майже завжди аншлаг. Або це я так потрапляю, або справді постійно багато відвідувачів. Підкажіть, чи не затісно вам у цьому приміщенні? Чи немає планів розширення?
Приміщення має свої особливості, воно вирізняється компактністю. Але наразі ми не плануємо нічого розширювати офлайн чи відкривати ще один заклад. Бо, по-перше, ця сама концепція тут є унікальною. Тут певні котики, певні люди. І це неможливо взяти, як в іншому бізнесі, і просто перенести в інше місце. Можна використати цю модель, але вона буде відрізнятися. Вона буде іншою. Вона може працювати так само або навіть краще — залежно від того, якщо ми говоримо про інші міста. У кожному місті є свої особливості. Треба враховувати проблеми з котиками: чи є там притулки, яка кількість безпритульних котиків. Бо конкретно тут, у Тернополі, зійшлося багато факторів. І знову-таки, ми більше хочемо вкладатися в розвиток, який можна з найменшими ресурсами, зокрема фінансовими, масштабувати й створити більший вплив. У мене є щодо цього кілька ідей.
Поділитеся, чи це поки секрет?
Зараз ми підемо в напрямку розширення антистрес-боксів. У нас є наша крамничка. Там представлені різні антистресові речі, які створюють люди й приносять нам на реалізацію.Це, зокрема, продукція локальних виробників із Тернополя: маленькі в’язані котики, листівки та багато іншого.тНаприклад, є хлопчик — ВПО, який в’яже іграшки та залишає їх у нас на реалізацію. Таким чином ми ще й підтримуємо локальних виробників. І хочемо масштабувати цю ідею по всій Україні у форматі антистрес-боксів. Але вони матимуть інтерактивну складову.
Власне, це буде концепція котейні, яка вкладається в бокс. Ну, котика поштою не передаси (сміється). Але ми хочемо до кожного боксу додавати QR-код із посиланням на аудіо, де можна буде почути, як муркочуть наші котики. Таким чином, їхня дія буде доступна навіть дистанційно.
Власне, це буде комплект із речей для зниження напруги.тТе, що люди найчастіше беруть у нас, — це брелочки. Вони можуть бути такими, з якими можна взаємодіяти: наприклад, ось ці клацалки, які можна натискати.тПотім — в’язані котики, будь-що тактильне. А тактильність, особливо коли це ще й пухнаста лапка, сама по собі допомагає знизити напругу. Також там буде трав’яний чай для заспокоєння. Є така тематична лапка-маршмелоу. Щось смачне, чай — усе, що допомагає створити атмосферу для заспокоєння. Але головна історія в тому, що це буде інтерактивно.
Наприклад, буде свічка з котиком, у яку потрібно буде покласти маленькі квіточки, які теж зроблені з воску. Але водночас людина має ставити собі певні запитання.
Тобто це вже своєрідна терапія?
Так, це більше про підхід до себе. Ми хочемо цим боксом створити можливість для людини попрацювати із собою. А додатково хочемо додати туди компонент допомоги котикам. Ми ще будемо співпрацювати з фондами. Хочемо зробити так, щоб частина коштів із кожного боксу спрямовувалася на допомогу безпритульним котикам та іншим тваринам. Таким чином, ми хочемо створити модель, у якій робота над собою автоматично стає роботою на допомогу іншому.
І тут ми знову повертаємося до соціального підприємництва. Ви раніше говорили, що хочете не просто поєднати бізнес і соціальний вплив, а зробити так, щоб вони були нероздільними.
Так. Якщо зараз це бізнес і його соціальний вплив, то його можна умовно забрати. Є бізнес, який щось робить, але додатково створює соціальний вплив — наприклад, працевлаштовує представників вразливих категорій, виділяє кошти на допомогу фондам або робить ще щось. Але, по суті, це дві частини — одна й інша. Я б хотіла, і те, що буду робити далі, — створити так, щоб це була цілісна історія. Щоб бізнес самим своїм існуванням і діяльністю вже створював вплив. Тобто не можна було б взяти цю частину, відірвати її, відділити й залишити іншу. Щоб бізнес-модель містила соціальний компонент як невід’ємну частину. Це, власне, те, що ми запровадили тут, у кафе, але все одно ми поки на стадії формування. За цей час ми набули певного досвіду, зробили висновки. І зараз, коли ми підходимо до антистрес-боксів, уже розуміємо, який соціальний вплив вони можуть створювати. Це покращення психоемоційного стану, коли людина контактує з цими предметами. І там буде ще цифровий компонент — QR-код. Все-таки я ще IT-стартаперка, тому історія з технологіями й цифровізацією нікуди від мене не дівається. Можна буде послухати муркотіння наших котиків. І ми також хочемо додавати історії наших котиків — безпритульних та інших. Бо ми не знаємо, куди це приведе. Я зараз можу сказати лише, як воно формується і як буде втілюватися в тестових варіантах. А коли це почне розвиватися, воно, звісно, може змінюватися, набирати інших масштабів, змінювати компоненти. Але основа залишиться такою.
Власне, тут, у цьому місці, все побудовано за таким принципом: котики допомагають людям. Люди приходять, і це така «котикотерапія», яка допомагає їм розслабитися. І взагалі це цілісна система, яку не можна виокремити, бо вона впливає комплексно. Тут є атмосфера, стан працівників, робота в команді — це дуже важлива історія для соціального підприємства. Котики допомагають людям, а люди — котикам. Таким чином виходить дуже ефективна система.
Марино, не можу не відмітити, що у вас дуже гарна українська. Ви україномовна з народження? Адже знаю, що в Маріуполі більшість населення розмовляє російською.
Я філолог за освітою. Так, я зараз повністю розмовляю українською. Але для мене це не було великою проблемою, хоча я жила на сході. У школі в мене так вийшло, що один день у класі був українськомовний, і я туди потрапила. А потім я пішла навчатися на українську філологію. У побуті ми на той момент спілкувалися російською. Потім, коли почалися події 2014 року, війна, яка згодом перейшла у повномасштабну, я поступово все більше переходила на українську. А після досвіду в Маріуполі та всіх цих подій — уже повністю. Ми маємо, по-перше, бачити, хто ми є, і розуміти свою ідентичність. Це важливо. Для когось це справді дуже складна історія — перейти на іншу мову. Інколи людина хоче, але їй складно, і їй потрібно більше часу. Тому тут головне — приймати це і допомагати. Просто коли людина перебуває в колі україномовного спілкування, вона автоматично все більше й більше заглиблюється в українську мову.
Ви згадували про розширення котокафе в плані гейміфікації. Поділитесь цими планами? Це якийсь окремий додаток?
По суті, не зовсім. Його можна відкрити в браузері, але він буде під’єднаний до CRM.
CRM — це система, у якій ведеться облік даних: чеки, оплати, звіти та вся ця інформація. До неї можна додати власну розробку, щоб між ними відбувався обмін даними. Гейміфікованою у нас буде наша киця Марсі. Зараз у першій тестовій версії Марсі збирає панакотики. Поки вона біжить, збирає певну кількість панакотиків — наших фірмових десертів. Це, по суті, маркетинговий інструмент, який одночасно є програмою лояльності. Якщо людина назбирає певну кількість панакотиків, їх можна буде обміняти на щось у кав’ярні. А взагалі в ідеалі я хотіла б створити віртуальну версію цієї кав’ярні, де можна буде щось купувати. Але це те, що я бачу в перспективі. Поки що перша версія дуже проста: можна побігати за Марсі й позбирати панакотики. Але я поки відклала цю ідею — після антистрес-боксів або десь паралельно. Тобто це така технологічна ідея, яка поки «живе в шухляді». Я хочу опрацювати її таким чином, щоб вона була нашим відгалуженням і водночас інструментом, який можна використовувати тут. Але в перспективі я хотіла б, щоб це працювало і для інших бізнесів. Не саме гра з Марсі, а сама модель, яку можна переносити. Бо, знову-таки, ми повертаємося до того, що конкуренція між бізнесами дедалі більше залежить від емоційної складової та відповідального ставлення. Емоційна історія, коли бізнес продає не просто якийсь сухий факт «купівля — продаж», а емоції, взаємодію і вплив. Власне, гейміфікація — це теж може бути таким відгалуженням, яке має містити в собі цю саму модель і соціальний вплив. І водночас бути інструментом для бізнесу, який дозволяє заробляти, щоб створювати цей вплив. Як це все буде працювати — будемо дивитися вже в перспективі.
Бажаємо Марині та її чудовим котикам якнайшвидшої реалізації всіх ідей та задумів, а також чемних відвідувачів та мирного неба над уже рідним Тернополем, та й всією Україною. Дякуємо за розмову!
матеріял підготувала Оксана Куцик
