До Дня молоді хочеться розповісти історію Юрка Потурая — надзвичайно талановитого й цілеспрямованого юнака, який уже встиг зробити те, до чого багато хто приходить роками.
Він почав готувати ще у п’ять років, а у дев’ять — самостійно завів кулінарний блог в Instagram. Відтоді його захоплення переросло у справжню справу життя: Юрко став помітним молодим кулінарним блогером, з яким знімають сюжети медіа й телебачення, беруть інтерв’ю, запрошують на зйомки та стажування. Він уже встиг побувати на кулінарних стажуваннях за кордоном і попрацювати у відомих ресторанах Києва.
За всім цим — багато щоденної праці, наполегливості, підтримки мами, перших невдач, хейту в соцмережах і маленьких перемог, які крок за кроком привели його туди, де він є сьогодні.
Як усе починалося? Що допомагає не зупинятися, коли щось не виходить? Як реагувати на хейтерів, самостійно знаходити можливості й перетворювати дитяче захоплення на справжню професію? І чого Юрко хоче досягти далі?
Про це, а також про свої плани, амбіції та майбутнє я поговорила з ним у нашій теплій і дуже особистій розмові.
Розкажи нашим читачам, які з тобою ще не знайомі: звідки в твоєму житті взялася кулінарія? З чого почалася твоя любов до готування?
Ще коли я був зовсім малим, я завжди допомагав мамі готувати й багато часу проводив із нею на кухні. Вона часто дарувала мені іграшкові машинки, наприклад, а я натомість просив посуд. Мені завжди подобалося гратися саме з ним.
Зрештою мама купила мені все, що тільки могла. Навіть коли ми десь були, їй могли запропонувати ще якийсь набір посуду й сказати: «Може, купиш йому?». У мене вже було стільки іграшкового кухонного приладдя, що рідні жартували: «Це вже забагато — або ти купуєш, або ми».
У якийсь момент у мене з’явилася повноцінна іграшкова кухня. Я грався нею, а потім виходив у пісочницю, готував там свої «страви», а ще міг нарвати мамині квіти й зробити з них цілі композиції. (Сміється.)
Тож любов до кулінарії, мабуть, почалася саме з дитинства — з мами, кухні та моїх нескінченних ігор із посудом.
А потім, років у дев’ять, я виклав свою першу фотографію в Instagram. Тож можна сказати, що приблизно відтоді почалася ще й моя блогерська історія. (Усміхається.)
Які ще проєкти, пов’язані з кулінарією, були у твоєму житті? Пам’ятаєш, з чого все почалося?
Загалом у мене було кілька проєктів, пов’язаних із кухнею. Один із них — «Книга добра». Це був всеукраїнський проєкт, у якому я взяв участь, коли мені було дев’ять років.
У проєкту було три етапи. Спочатку діти з усієї України писали добрі історії зі свого життя. З них відібрали 100 історій. Потім інші діти створили до них 100 малюнків. А на третьому етапі з цих історій та ілюстрацій зробили особливу книгу.
Вона була написана від руки на червоному папері (це унікальний матеріал ручної роботи, який виготовляють за старовинною технологією: волокнисту масу поаркушно вичерпують із води за допомогою спеціальної сітки-форми – ред.), аа сама обкладинка була виготовлена з дерева. Усі історії писали пером. Загалом випустили 50 таких книжок, і кожна з них була дуже цінною.
Третій етап проєкту полягав у тому, що діти мали робити добрі справи й показувати їх іншим. Я брав участь у проєкті від будинку творчості школяра, і саме тоді вирішив долучити до нього кулінарію.
Я пік печиво. Разом із мамою ми навіть надрукували на 3D-принтері спеціальну форму для печива у вигляді логотипа проєкту — серця, яке тримає книжку. Я робив печиво, пригощав ним дітей, батьків, сиріт — загалом усіх, хто приходив, — і фотографував цей процес.
Зрештою я став наймолодшим із усіх 100 учасників проєкту. Після цього ми поїхали в делегацію країнами Балтії — Литвою, Латвією та Естонією. Там я представляв цю книгу й, здається, навіть урочисто вручав її міністру Естонії.
Це був дуже важливий для мене момент. І, до речі, саме тоді з’явилася моя перша фотографія, яку я опублікував у соцмережах. А трохи згодом я почав публікувати вже й те, що готую.
Після цього в мене, здається, було перше в житті інтерв’ю. Мені тоді було дев’ять років, і воно теж було саме про цей проєкт та печиво, яке я готував.
Потім я почав викладати фотографії своїх страв. Люди писали мені, що я молодець, ставили лайки. Спочатку їх було два-три, потім чотири, але мені це дуже подобалося. Я зрозумів: людям цікаво те, що я роблю. І тому почав публікувати дедалі більше.
Чи часто ти стикаєшся з хейтом у соцмережах? Як реагуєш на негативні коментарі?
Загалом у мене було не так багато хейту, але погрози в Instagram траплялися. Зазвичай це були якісь анонімні або фейкові акаунти, без жодної інформації про людей, які за ними стоять. Думаю, у деяких випадках було зрозуміло, хто міг це писати.
Я ставлюся до цього спокійно. Коли ти відкрито розповідаєш про себе, своє життя і те, чим займаєшся, очевидно, що в людей будуть різні думки. Особливо в соцмережах, де людина не бачить тебе наживо й може написати практично все, що завгодно.
Коли я ще навчався у школі, мені іноді писали неприємні речі або просто засипали повідомленнями. Але загалом серйозного хейту не було. В Instagram мені навіть подобається те, що тебе переважно читають люди, яким справді цікаво те, що ти робиш. Вони підтримують тебе, стежать за твоїми публікаціями, і ти поступово формуєш свою аудиторію.
А от коли я почав вести TikTok, усе змінилося. Перше відео набрало близько 100 тисяч переглядів, потім інше — 700–800 тисяч. Це було абсолютно випадкове відео: я пік торт, просто взяв цей фрагмент, додав текст і написав щось на кшталт: «Привіт, я Юра. Мені кілька років, я люблю готувати». Без озвучки, без складного монтажу — просто звичайне відео. І раптом воно набрало сотні тисяч переглядів. Разом із великою кількістю позитивних коментарів з’явилися й негативні. Комусь не подобалось, що я без рукавичок, комусь — голос, зовнішність чи взагалі те, що я роблю. Писали, що я нічого не досягну, що займаюся дурницями. Були й просто образливі коментарі про зовнішність. Нещодавно я, до речі, зайшов у коментарі під інтерв’ю для ТСН на YouTube. Сюжет набрав понад 100 тисяч переглядів, а у Facebook — понад пів мільйона, і понад мільйон у прямому ефірі. Це був найпопулярніший сюжет ТСН за тиждень за кількістю переглядів. Коментарів було понад 300. Звичайно, хороших значно більше, але негативні все одно чіпляють. Може бути сто позитивних коментарів і десять негативних — а ти чомусь продовжуєш думати саме про ті десять. Така вже наша психологія.
А як ти справляєшся з такими коментарями? Вони тебе зачіпають?
Іноді, звичайно, якась думка може зачепити. Але потім ти розумієш: якщо сто людей тебе підтримують, тобі пропонують співпрацю, запрошують у проєкти, цікавляться тим, що ти робиш, — значить, ти рухаєшся правильно. А люди, які пишуть негатив, найчастіше нічого про тебе не знають і не роблять нічого для того, щоб змінити твоє життя. Тому навіщо на них зосереджуватися? Особливо багато негативу з’являється тоді, коли відео набирає дуже великі перегляди й виходить на широку аудиторію. Тоді тебе бачать люди, які взагалі вперше про тебе чують. Але я розумію, що від хейту нікуди не подітися. Він є навіть у дуже відомих людей. Тому я намагаюся відсторонитися від цього, думати про хороше й більше спілкуватися з тими, хто мене підтримує.
Тобто, можна сказати, що ти більше концентруєшся на позитиві?
Так, однозначно. І ще я дотримуюся такої думки: успіху досягають не обов’язково якісь геніальні чи неймовірно талановиті люди. Часто його досягають звичайні люди, які просто постійно щось роблять. Ти можеш мати купу геніальних ідей, але якщо вони лежать у тебе в шухляді, нічого не зміниться. Ти можеш роками думати: «Ось колись я це зроблю». А хтось інший — можливо, звичайний «середнячок» — просто щодня працює: знімає, публікує, готує, пробує, помиляється і знову робить. І врешті саме він отримує результат. А твоя геніальна ідея тим часом може вже розвиватися в когось іншого. Для мене успіх — це передусім про постійну роботу й рух уперед.
з раннього дитинства Юрко любив проводити час на кухні та тішити рідних своїми смачними стравами
Ти пам’ятаєш момент, коли тебе відмітила лайфстайл-блогерка Софія Крупа? Чи можеш сказати, що саме тоді стався переломний момент у веденні твого кулінарного блогу? Що ти пам’ятаєш про ту історію?
Так, дуже добре пам’ятаю. Мені тоді було приблизно 12 років. До цього я вже близько двох років вів Instagram, але робив це максимально просто. Без розмовних сторіз, без фотографій себе — фактично лише фотографії страв. Я взагалі не думав про те, як зробити красивий кадр. Не знав, як правильно фотографувати, знімати чи монтувати. Просто викладав фотографію їжі й писав: «Я приготував ось це». І все. Я робив це для себе, без якихось блогерських амбіцій. Тоді Софія мала приїхати до нас у гості, щоб зняти маму. Я якраз за день чи два до її приїзду спік великий торт «Наполеон». Але в останній момент вона написала, що не приїде. Я, звісно, засмутився, бо два дні готував цей торт. Зрештою вона все-таки приїхала пізніше, але все вийшло дуже спонтанно. Я просто приготував млинці, взяв свіжий мед і прийшов до них. Софія щось розповідає, мама починає говорити про мене й згадує, що я готую. Я такий: «А я млинці спік». Вона спочатку навіть не зрозуміла, що я кажу. (Сміється.) А потім дуже здивувалася. Вона взяла телефон і почала знімати, як я розповідаю про свої млинці. Я навіть не одразу зрозумів, що вона паралельно знімає відео. Потім вона виклала сторіз і відмітила мене. І буквально з однієї цієї позначки я отримав понад тисячу нових підписників.
Після цього в нас обох був великий актив. Софія вирішила окремо зняти відео про мене, і ми домовилися про зустріч. Я тоді навіть підготував квартиру, щоб усе гарно виглядало на зйомці. Ми разом готували киш і торт, і вона ще розповіла про мене у своєму блозі в Instagram. Після цього в мене стало майже дві тисячі підписників. І тоді я вперше зрозумів: здається, я вже не просто дитина, яка фотографує свою їжу, а справді блогер.
Саме тоді я виклав першу фотографію зі своїм обличчям і записав перше відео. Я, до речі, нещодавно його передивлявся і дуже сміявся. Думаю, таке буває з усіма, хто починає вести блог: дивишся на свої перші відео й думаєш: «Боже, що я взагалі роблю в інтернеті? Невже не можна було нормально це записати?» (Сміється.) Я зазвичай навіть не передивляюся свої розмовні відео після того, як їх записав. Думаю, років через п’ять подивлюся на те, що роблю зараз, і знову буду сміятися. Але саме після тієї історії я почав вести блог набагато активніше. У мене з’явилася величезна підтримка, мотивація і бажання розвиватися далі, тому можу сказати, що своєму блогу насамперед я завдячую Софії Крупі, і навіть нещодавно я написав пост-подяку їй за це, згадав про її вплив на моє життя.
Розкажи про Євгена Клопотенка. Наскільки я знаю, він був твоїм кумиром у кулінарії ще з дитинства, а згодом ти навіть побував на зйомках із ним і стажувався в його ресторані «100 років тому вперед». Як тобі вдалося познайомитися з людиною, на яку ти рівнявся?
Усе почалося ще з одного подарунка від мами. На Новий рік вона подарувала мені календарик із рецептами Євгена Клопотенка. Спочатку я навіть не зрозумів, навіщо мені календарик, і подумав: «Ну добре, і що з ним робити?». (Сміється.)
Але за кілька тижнів я приготував за ним свій перший рецепт. Виклав його в сторіз і відмітив Євгена. І він просто поставив лайк. Здавалося б, нічого особливого — ні повідомлення, ні коментаря, просто лайк. Але я тоді бігав по хаті від радості! Для мене це було дуже круто: мій кумир побачив те, що я приготував за його рецептом. Після цього я почав готувати за рецептами з того календарика дуже часто. Фактично протягом року чи навіть довше я майже щодня фотографував те, що приготував, і викладав у сторіз із позначкою Євгена та його календарика. Тоді в мене вже була певна аудиторія, і я почав отримувати перші запрошення на телебачення. Якось мене запросили на «Суспільне» зняти невеликий сюжет, також пізніше я знімався і для ТСН.
І от перед цією зйомкою ми з друзями чомусь вирішили намалювати портрет Євгена. Такий наївний, смішний портрет, але ми його намалювали. Я вирішив узяти його із собою на зйомку. У якийсь момент я приклеїв цей портрет на стіну за собою. На відео видно, що я стою перед камерою, а позаду мене — портрет Клопотенка, приклеєний буквально на жуйку. (Сміється.) Але він справді був моїм кумиром, тому для мене це було дуже символічно. І десь на початку 2022 року, буквально через кілька днів після виходу того сюжету, я заходжу в директ і бачу повідомлення: «Вітаю! Я менеджер Євгена Клопотенка. Запрошуємо вас до Києва на зйомку для YouTube-каналу».
Я спочатку подумав, що це хтось із однокласників вирішив мене розіграти. Захожу на сторінку менеджера — а вона виглядає настільки дивно, що я взагалі не розумію, справжній це акаунт чи ні. Там навіть були фотографії, частина яких, як я зрозумів, була згенерована штучним інтелектом.
Але повідомлення було написане професійно. Я подумав: «Ну добре, треба хоча б відповісти».
А потім почав стрибати від радості. Кажу рідним: «Ми їдемо в Київ!». У результаті вирішили, що поїдемо всі разом машиною — я, мама й тато.
Зйомка була 16 лютого 2022 року. Це було буквально за кілька днів до повномасштабного вторгнення. Тоді вже всі говорили, що може початися війна, і ми навіть жартували з друзями, що приїдемо до Києва, знімемо відео, заберемо сумки — і одразу повернемося в Тернопіль. Так і вийшло: ми пробули в Києві кілька днів, усе відзняли й повернулися додому буквально напередодні війни.
А якою була ваша перша зустріч із Євгеном? Яким він був під час зйомки?
Перед зйомкою я ще вперше прийшов до його ресторану повечеряти з батьками. Євген тоді якраз був там і знімався для «The New York Times». Він перебував в окремій кімнаті, навколо нього були камери, і я просто сидів та дивився на нього.
Я не міг до нього підійти, бо він був зайнятий зйомкою, але потім, в перерві між зйомкою, коли він вийшов, я з радості аж підстрибнув, і закричав: “Клопотенкооооооооо!”. Мені здається, що його камери навіть зняли цю мою реакцію щиру.Євген підійшов ближче і каже: «О, я тебе впізнав!». І от я стою й думаю: «Не дарма я все це робив. Не дарма щодня його відмічав!». (Сміється.) У мене був такий адреналін, що я, здається, взагалі не розумів, що відбувається. Потім ми вже нормально познайомилися, поспілкувалися й почали знімати. Окрім основного YouTube-відео, ми записали ще інтерв’ю, сторіз для його сторінки та для моєї. Планувався великий сторітелінг про мене.
Відео мало вийти 4 березня, а мені дозволили розповідати про зйомку в соцмережах лише 24 лютого. Я навіть готував сценарій для сторіз. Пам’ятаю той ранок. Було близько п’ятої чи шостої години, в мене в школі мали бути уроки. Я прокинувся, поставив кільцеву лампу, підготувався знімати й думаю: «Так, треба щось сказати. Друзі, всім привіт! Я щойно прокинувся і збираюся їхати в Київ…». А потім заходжу у Viber, дивлюся повідомлення від школи — і бачу, що навчання скасували.
Я такий: «О, клас!». (Сміється.) Кажу мамі: «Я лягаю спати, у нас сьогодні немає навчання». Тоді ще не було зрозуміло, що насправді відбувається. А вже зовсім скоро почалася повномасштабна війна. У результаті заплановане відео вийшло значно пізніше — здається, в липні або серпні. І його дуже сильно перемонтували. Фактично все інтерв’ю вирізали, сторіз не використали, а з усього матеріалу залишили переважно рецепти, забравши велику розважальну частину, що само собою зрозуміло. Я думаю, через це відео втратило частину своєї задуманої історії. Спочатку воно мало бути набагато цікавішим і більше розповідати саме про мене та цю зустріч.
Але війна багато що змінила — і в цьому випадку теж.
Знаєш, я помітила, що в усій твоїй історії поруч із тобою постійно є мама. Я сама мама двох дітей, тому просто знімаю капелюха перед нею — за те, наскільки сильно вона підтримувала тебе з дитинства. Як ти сам це відчуваєш?
Юрко з мамою Наталею Потурай. Саме мама була і є його незмінною підтримкою на життєвому шляху з дитинства і до сьогодні
Для мене мама і її підтримка — це просто база. Фундамент усього, що зараз є. Коли я був маленьким і казав, що хочу готувати, мама не говорила: «Це не для тебе». Навпаки, вона підтримувала мене завжди і всюди. Я хотів посуд — вона його купувала. Я розповідав, що мені потрібні хороші ножі чи тарілки, — вона намагалася це знайти. Мама фактично дала мені фундамент для самореалізації. Вона бачила, що мені це справді подобається, і просто дозволила займатися тим, до чого я мав інтерес.
Тобто мама одразу побачила, що кухня — це твоє?
Так. Тато був трохи інший. Він працює викладачем фізкультури, займався спортом і хотів, щоб я теж більше займався спортом. Мене водили і на плавання, і на різні спортивні заняття. Але я досить швидко зрозумів, що спорт мені не дуже цікавий, а кухня — навпаки. Тому мама просто бачила, що я хочу займатися саме цим, і дедалі більше мене підтримувала. Тато спочатку, напевно, ставився до цього трохи скептично. Можливо, думав: ну кухня, це просто дитячі забавки. Але зараз уже зрозуміло, що для мене це не просто якісь жартики чи захоплення на кілька років. Це те, чим я планую займатися, що приносить мені і дохід, і задоволення. І зараз батьки підтримують мене ще більше.
А мама з самого початку купувала тобі все, що потрібно для кухні? Адже навіть як хоббі, кулінарія є заняттям недешевим.
Ну, не все одразу. (Сміється.) Спочатку в нас удома були старі ножі, старі сковорідки, звичайний посуд. А хороший кухонний інвентар коштує недешево. Я почав купувати щось сам за гроші, які мені дарували. Дуже довго збирав на хороші ножі, тому що наші були вже не в найкращому стані. Перший великий ніж мені подарувала саме мама. Це був такий великий шефський ніж — справжній кухонний інструмент, про який я давно мріяв. Потім я почав купувати сковорідки. Пам’ятаю, як купив першу хорошу антипригарну сковорідку. Всі казали: «Що це за така дорога сковорідка?». А потім нею користувалася вся сім’я. (Сміється.) Правда, згодом її подряпали ножами, хоча антипригарне покриття потребує особливого догляду.
У мене навіть була історія з японським ножем. Я купив дорогий ніж, виходжу на вулицю — а хтось ним бетон колупає. Я просто не міг повірити! Тому в якийсь момент я зрозумів, що треба щось робити зі своїм кухонним інвентарем. Коли в мене вже назбиралося багато власного посуду, я почав його ховати. Нові сковорідки я клав у духовку, бо наша духовка тоді не працювала, і це був надійний сховок. Ще щось тримав у себе в кімнаті біля ліжка, щось — на балконі. А коли весь мій посуд уже фізично перестав поміщатися, я попросив батьків купити мені шафу. Ми разом поїхали, купили її, зібрали й поставили біля мого ліжка. Приблизно тоді я ще купив великий кухонний комбайн. Тож тепер у мене в спальні біля ліжка стоїть шафа, а в ній — усі мої кухонні скарби. (Усміхається.)
До речі, кухонний комбайн я теж частково придбав завдяки своїм підписникам. Я якось виклав сторіз, що розпродаю свої дитячі книжки, які мені вже не потрібні, щоб назбирати гроші на комбайн. Мене тоді дуже підтримало багато людей.
Так, я теж тебе тоді підтримала й купила кілька книжок. Пам’ятаю, подумала: «Яка чудова ініціатива!». І в результаті ти таки назбирав необхідну суму й придбав його. Я раділа з тобою через екран! Я пам’ятаю, як ти дуже хотів хороший телефон, щоб знімати якісніші відео. І для цього вирішив сам заробити гроші — почав варити й продавати варення. Розкажи про цей досвід. Мені здається, це дуже класний приклад для дітей і підлітків, які чогось хочуть, але не знають, як до цього прийти.
Коли мені було 13 років, я зрозумів, що хочу новий телефон. Не просто тому, що хотілося якийсь модний гаджет, а тому, що мені він був потрібен для роботи.
Я вже тоді багато знімав для блогу. До цього в мене був телефон мами: я знімав на нього відео, потім перекидав собі, монтував — і це було дуже незручно. Телефон постійно був зайнятий, його потрібно було передавати туди-сюди. А я вже бачив, як інші блогери знімають свої відео, і хотів, щоб у мене теж був якісний контент.
Тоді я подумав: а що я можу зробити, щоб сам заробити на цей телефон? У батьків був сад, тому я вирішив робити варення. Вони купили мені мішок цукру — 25 кілограмів, а я пішов збирати банки. У батьків їх було багато, ми ж маємо пасіку, тож я підготував усе необхідне. Потім зайшов у Canva, вибрав безкоштовний шаблон, зробив етикетки й почав варити варення. Спочатку зварив зовсім небагато. І чесно — взагалі не очікував, що люди почнуть замовляти. Але почали.
Я пам’ятаю твої сторіз, коли в тебе о другій ночі згоріла партія малинового варення. І ти так довго перетирав його від кісточок! Я тоді дуже за тебе переживала.
Так, було таке. (Сміється.) І це теж був досвід. Ти вкладаєш багато сил, а потім щось може піти не так.
Але найкрутіше було те, що люди мене підтримували. Вони купували варення, знімали відео, дякували, рекомендували друзям. Хтось писав: «А коли буде наступна партія?». І я розумів, що це працює.
Варення закінчилося, я пішов на базар, купив ще продуктів — і продовжив.
Мені навіть досі іноді пишуть і запитують про те варення. Особливо запам’яталася жовта черешня з лимоном. Люди питають, чи я ще його роблю.
Тобто ти фактично сам поставив собі ціль, придумав, як її досягти, і зробив це?
Так. Я хотів заробити конкретну суму, продав усе варення, яке приготував, і в результаті назбирав необхідні гроші.
Причому до мого дня народження ще залишався приблизно місяць, а я вже заробив потрібну суму. Тому не став чекати й одразу пішов купив телефон. І саме після цього почав активно знімати відео на нього.
І це вже допомогло тобі перейти від просто ведення блогу до перших комерційних співпраць?
Так. Після цього я почав отримувати пропозиції щодо співпраці та відеозйомки.
Перша співпраця була з брендом замороженої продукції — фруктів, овочів і ягід. Спочатку я знімав для них безкоштовно, тому що хотів набратися досвіду. Мені надсилали продукцію, дали фірмовий фартух, а я знімав відео.
Згодом співпрацю довелося завершити, тому що я вже просто не встигав усе знімати. Окрім цього, було ще кілька інших співпраць. Спочатку я часто сам писав брендам і пропонував співпрацю. Був навіть випадок, коли одному бренду дуже сподобалися мої ролики. Ми домовилися про наступні відео вже за оплату. Я все відзняв, їм усе підійшло, і вони навіть певний час використовували ролики зі мною та моїм обличчям у таргетованій рекламі.
Але оплату за цю співпрацю я так і не отримав.
Нехай карма їм повернеться. А для мене це був хороший урок: тепер я знаю, що без чітких домовленостей і письмового договору не варто братися за комерційну роботу. Загалом я думаю, що це і є найважливіше: якщо чогось хочеш, не обов’язково чекати, поки хтось тобі це подарує. Можна придумати спосіб і поступово заробити на це самому. Одного бажання недостатньо.
Юро, поділись, чи бачиш ти зараз своє майбутнє в Україні?
Так. Я дуже хочу жити в Україні. Колись мені здавалося, що успішним можна стати тільки десь у Європі, але з часом я зрозумів, що тут теж є величезна кількість можливостей. Саме в Україні я знайшов своїх друзів, почав розвивати блог, отримувати перші рекламні пропозиції, знайшов роботу й познайомився з дуже багатьма цікавими людьми. Тому зараз мені зовсім не хочеться починати все з нуля в іншій країні. Звісно, в Україні зараз багато проблем. Але я бачу людей, які попри все будують бізнеси, розвивають кар’єру, створюють нові проєкти. І це доводить, що можливості є. Просто їх треба шукати й багато працювати.
Ти часто говориш про можливості. Нещодавно ти сам узяв участь у великому молодіжному бізнес-проєкті, побував в Естонії, а потім навіть почав працювати в організації, яка займається молодіжними заходами. Як ти знаходиш ці можливості?
Я думаю, що можливості є практично всюди. Просто більшість людей їх не шукає. Наприклад, у моєму училищі навчається багато студентів, але лише кілька людей взяли участь у тому проєкті. Я просто побачив можливість і вирішив спробувати. Ми створили команду, зробили власний продукт — масло з різними смаками, — пройшли відбір і в результаті поїхали до Естонії. Там ми навчалися в бізнес-школі, спілкувалися з підприємцями, презентували свій проєкт.
Але для мене найважливішим був навіть не результат самого проєкту. Я познайомився там із людьми, побачив, як працюють різні організації, і зрозумів, що хочу рухатися далі. Після повернення я сам підійшов до організаторів і запитав, чи можу бути корисним. Пройшов співбесіду — і тепер уже допомагаю організовувати заходи для молоді. Тому для мене це простий принцип: якщо бачиш можливість — не бійся підійти й запитати. У найгіршому випадку тобі скажуть «ні». Але якщо не запитаєш — точно нічого не станеться.
Поділися, що зараз у тебе в планах?
Зараз я хочу розвиватися далі — і в кулінарії, і в блогінгу, і в проєктах, пов’язаних із молоддю. Мені подобається пробувати різні речі, знайомитися з людьми й постійно вчитися. Я не знаю точно, де буду через кілька років, але точно знаю, що не хочу стояти на місці. Якщо я бачу можливість — я просто пробую. А далі вже дивлюся, куди це мене приведе.
Команда проєкту, команда медіа КАМО та я, Оксана Куцик, особисто дякуємо Юрію за цей час, відкритість і щиру розмову. Бажаємо йому сміливо здійснювати все задумане, не боятися мріяти масштабно й завжди залишатися вірним тому, що справді любить.
Юрій — приклад прогресивної молоді, яка вже сьогодні формує наше завтра. Спілкуючись із такими юнаками та юнками, як він, особливо гостро відчуваєш відповідальність і водночас упевненість у майбутньому. Адже саме їм ми передаємо нашу країну — активним, талановитим, сміливим і небайдужим. І після таких зустрічей особливо добре розумієш: ми точно робимо все правильно.
