Матеріал підготовлено у співпраці з KredoBank.
Зірко, для загалу ви відомі під псевдонімом Зірка Савка. Розкрийте своє справжнє ім’я. Чому ви обрали саме такий псевдонім, що він для вас означає і де проходить межа між ним та Зіркою в повсякденному житті й роботі?
Насправді мій псевдонім має цікаву, ще шкільну історію. Моє справжнє ім’я теж незвичне, хоча має цілком зрозуміле походження. У всій цій історії легко заплутатися.
Свого справжнього імені я ніколи не приховувала, але й майже не використовувала. Річ у тім, що воно складається з двох імен. Під час хрещення часто дають два імені, хоча не всі записують їх обидва в паспорт. У моєму випадку чомусь записали обидва. Водночас удома мене завжди кликали лише другим іменем.
Тож коли в школі чи інших навчальних закладах списки формували за паспортом, мене починали називати першим ім’ям, а батьки й близькі — другим. Уже тоді виникала певна плутанина. На перше ім’я я майже ніколи не реагувала, хіба що на іменини.
А псевдонім з’явився завдяки моїй викладачці української мови. Чесно кажучи, не знаю, чому вона почала називати мене саме Зіркою, але мені це дуже сподобалося. А коли я ще підлітком реєструвалася в соціальних мережах, побачила, що багато хто вигадує собі інші імена, аби не використовувати справжнє. Тоді я й зареєструвалася як Зірка Савка.
З часом сталося щось дуже цікаве. Люди, які знайомилися зі мною через соціальні мережі чи моє мистецтво, знали мене лише як Зірку Савку, і для них це було абсолютно природно. Водночас одногрупники, друзі дитинства та рідні продовжували звертатися до мене моїм іншим ім’ям.
Минуло багато років, і зараз дуже рідко можна зустріти людину, яка називає мене старим ім’ям. Ба більше, я сама завжди прошу звертатися до мене Зіркою. Часто мене запитують: «Це твоє справжнє ім’я? Таке незвичне». Хоча для мене воно вже давно стало справжнім. До того ж у мене багато подруг із незвичайними іменами, тому це ніколи не здавалося мені чимось дивним.
Тож ви запитали, чи розкрию я своє справжнє ім’я. Якщо чесно, сьогодні я вже не відчуваю його своїм. Мені здається, що Анна-Зоряна — це ніби інша людина. Я пам’ятаю її лише через уривки зі шкільних і студентських років. А людиною, якою я стала, яка створює мистецтво, перформанси, маски й проживає це життя, є Зірка Савка.
Пап'є-маше часто сприймають як простий чи дитячий матеріал, проте у майстерні масок "Morana Mora" ви створюєте з нього повноцінні скульптурні об'єкти. У чому полягає складність цієї техніки і як вам вдається перетворювати папір на виразні художні форми?
Що я зрозуміла для себе? Багато речей, які на перший погляд здаються абсурдно простими чи навіть дитячими, насправді дуже сильно нас формують. Якщо продовжувати практикувати їх не лише тоді, коли тебе змушували робити це в школі, а свідомо — вже в дорослому віці, вони можуть дати несподівано хороший результат.
Звісно, це не лише про пап’є-маше. Наприклад, я страшенно не любила читати вголос і співати. Зараз думаю, що нелюбов була радше до способу, у який нас цього навчали, ніж до самих занять. Але саме такі, здавалося б, прості вправи згодом виявляються дуже важливими, адже вони розкривають особистість.
Так само і з пап’є-маше. Для мене важливо не дивитися на нього як на дешевий матеріал. Я бачу в ньому набагато більше — можливість створювати те, що здається неможливим. Часто папір обирають лише тому, що він доступний або дешевший за інші матеріали. Для мене такий підхід дивний. Бо тоді виникає питання: якщо справа лише у вартості, то чому я працюю саме з папером, а не з пластиком? Чому не відливаю форми, а ліплю їх вручну?
Відповідь дуже проста: папір — неймовірно приємний у роботі матеріал. З ним можна зробити майже все. Його можна ліпити, різати, приклеювати, доліплювати, знову обрізати, шліфувати. Він дозволяє постійно змінювати форму, шукати її, помилятися й знаходити нові рішення.
Я навіть люблю жартувати, що пап’є-маше для мене — це рідке дерево. Його можна обробляти майже так само: різати, шліфувати, надавати потрібної фактури. Ми звикли думати, що папір крихкий і недовговічний. Так, він не стане міцнішим за метал. Але це не означає, що він не може бути міцним.
Мені подобається, що я можу працювати не лише з формою, а й із самою природою матеріалу — використовувати текстуру паперу, його колір, його волокна. Для мене це не недолік, а одна з найбільших цінностей пап’є-маше.
Як використання маски змінює сприйняття людини — на сцені чи в інтер'єрі? Маска надає нову роль чи дозволяє позбутися соціальних обмежень, і як ви працюєте з образом міфічного або казкового персонажа під час її створення?
Мені завжди було цікаво зрозуміти, чому мене так хвилює маска. Адже це захоплення з’явилося не кілька років тому — воно було зі мною набагато раніше. І зараз я бачу, що маска для мене — це можливість бути різною.
Ми звикли бачити людей у звичних соціальних ролях. Якщо людина починає поводитися інакше, це часто сприймають як щось дивне. Але кожен із нас має багато граней. Ми постійно їх відкриваємо, розвиваємо, вчимося проживати різні стани. Емоційний інтелект не формується легко — це складна внутрішня робота, яка часто проявляється і через зовнішні зміни.
Саме тому мене так цікавить маска. На сцені вона дає можливість відчути іншого персонажа, прожити характер, який, можливо, у звичайному житті ти ніколи не дозволив би собі проявити. Вона не приховує людину, а навпаки — відкриває ті її сторони, які зазвичай залишаються непомітними.
В інтер’єрі маска для мене має зовсім інше значення. Вона стає предметом пам’яті — річчю, що зберігає історію. Іноді цю історію знаєш лише ти. Вона може нагадувати про певну традицію, обряд, місце чи подію. Тому маска перестає бути просто декоративним об’єктом і набуває особистого змісту.
Чи дає маска нову роль? Думаю, так. Але разом із новою роллю приходять і нові соціальні обмеження. Для мене будь-яка роль — це не звільнення від рамок, а радше перехід з одних рамок в інші. Це ніби обирати між варіантами А, Б чи В. Повністю позбутися цих обмежень, мабуть, неможливо. Вони завжди існуватимуть. Питання лише в тому, як навчитися з ними жити й працювати.
Мені також здається важливим не жити постійно на крайнощах — не перебувати весь час ні на швидкості 220, ні на швидкості 20. Потрібно дозволяти собі моменти тиші, щоб видихнути, зупинитися й почути себе.
Саме так народжується моя робота. Я зрозуміла, що звернення до прадавнього, міфічного й казкового — це завжди спроба торкнутися інших світів. А щоб їх відчути, мені необхідна тиша. Потрібні дихання, прогулянки природою, дотик до матеріалів землі. Відчути текстуру каменю й дерева, запах вітру, шум листя. Саме в такі моменти починає працювати уява. Не тоді, коли я її змушую, а тоді, коли вона має простір, щоб проявитися.
Створення масок та костюмів для театру вимагає не лише естетики, а й практичності для актора на сцені. Як побудована ваша співпраця з режисерами та акторами, і що виникає раніше: драматургія чи форма костюма, яка задає характер персонажа?
У цій роботі потрібно думати про все, але не надто ускладнювати процес. Не завжди можливо створити ідеально зручний костюм чи маску. На сцені буває дуже спекотно, а маска може повністю закривати обличчя. У таких випадках завжди доводиться шукати компроміс. На нього йдуть усі учасники процесу: актор, режисер і, звісно, художник із костюмів або художник-сценограф.
Мені пощастило працювати з чудовими режисерами, режисерками й акторами, тому наша співпраця завжди була спільним пошуком найкращого рішення, а не відстоюванням власних ідей.
Зазвичай процес починається з розмови. Режисер чи режисерка приходить із власним баченням вистави, образів і характерів персонажів. Моє завдання — зрозуміти це бачення. Тому я починаю шукати візуальні референси, щоб перевірити, чи однаково ми бачимо форми, пропорції, пластику та акценти майбутніх образів.
Коли спільне бачення сформоване, починається робота над конкретною формою. Я шукаю матеріали, створюю каркаси, роблю перші макети й організовую примірки. Саме на цьому етапі найбільше уваги приділяється функціональності: як маска сидить на голові, чи не обмежує рухів, як актор бачить, дихає, говорить і взаємодіє з простором.
Таких примірок може бути три-чотири, а іноді й більше. Є етап, коли актор працює навіть із незавершеною маскою, щоб зрозуміти, як вона впливає на його пластику та гру. Водночас режисер спостерігає, як усе працює разом: рух, костюм, світло, сценографія і, звісно, звук. Особливо це важливо, коли маска повністю закриває голову, адже тоді вона впливає не лише на зовнішній вигляд персонажа, а й на голос, дихання та можливість комунікувати з партнером на сцені.
Саме тому для мене створення театральної маски — це не окремий мистецький об’єкт, а частина живого сценічного процесу, яка народжується у співпраці з усією командою.
Ви прагнете популяризувати маску як об'єкт інтер'єру в Україні. Чому цей напрям поки що малодосліджений у нашій культурі, з якими стереотипами ви стикаєтеся та як пояснюєте функцію маски в житловому просторі?
Зазвичай ми сприймаємо маску як функціональний об’єкт — щось, що використовують у театрі або під час зимових обрядів. Водночас вона часто асоціюється з чимось моторошним, тривожним чи навіть небезпечним.
Але коли я дивлюся на інші культури, то бачу, що маска може існувати цілком самостійно як мистецький об’єкт. Вона може бути частиною інтер’єру, акцентом у просторі, предметом, який несе власну історію та пам’ять.
Водночас, презентуючи свої роботи на відкритих подіях, ярмарках чи фестивалях, я часто стикаюся з обережною реакцією людей. Публіка дуже різна, але для багатьох маска все ще сприймається як щось небезпечне або пов’язане з містикою. Можливо, свою роль відіграє і мій образ — люди іноді жартома називають мене шаманкою, а можливо, саме мої роботи створюють таке відчуття загадковості.
Я ставлюся до цього з розумінням. Незнання завжди породжує певну настороженість. Те, чого ми не можемо пояснити, часто викликає страх або недовіру.
Водночас дослідження української традиції показують, наскільки багатим був наш світ уявлень. Працюючи над виставою «Озерний вітер», театральна команда вирушала в етнографічні експедиції на Полісся. Ми дізналися, що ще донедавна існували люди, які вірили в русалок та інших міфічних істот. Для них це були не казкові персонажі, а частина реального світогляду.
Тому, коли мене запитують про мої маски, я часто наводжу інший приклад. Багато людей із задоволенням прикрашають свої домівки африканськими масками або привозять їх із подорожей як сувеніри. При цьому вони рідко задумуються, що окремі з цих масок могли мати ритуальне призначення чи використовуватися в обрядах. Вони цього не знають або просто не надають цьому значення.
Зрештою, саме люди наділяють предмети змістом. Для мене маска не є магічним артефактом. У своїх роботах я не відтворюю обряди буквально, а створюю мистецьку інтерпретацію українських міфів, образів та історій. Мені цікаво не відтворювати вірування, а досліджувати культурну пам’ять, символи й ті сенси, які вони можуть відкривати сучасній людині.
Ви берете участь у волонтерських та ветеранських проєктах. Як саме робота з матеріалом, маскою та тілесністю допомагає учасникам у проживанні складного досвіду чи відновленні?
Участь у волонтерських ініціативах для мене дуже важлива. Я відчуваю, що це один зі стовпів, на яких тримається моя діяльність і мої цінності. Саме тому я постійно шукаю різні способи бути корисною, поєднуючи мистецтво із соціальними ініціативами. Це напрям, який мені хотілося б розвивати ще більше.
Окрім інсталяцій і перформансів на підтримку військовополонених та безвісти зниклих, зараз я працюю над створенням Ветеранського простору Хоткевича у Палаці Хоткевича у Львові. Це мистецька майстерня, де пап’є-маше стає інструментом творчого дослідження. Для мене цей матеріал — м’який, теплий і дуже пластичний. Він дозволяє створювати найрізноманітніші форми й об’єкти, не вимагаючи складної технічної підготовки.
Оскільки простір лише починає свою роботу, ми насамперед зосереджуємося на самому процесі створення. Для нас це не терапія і не спроба назвати мистецтво лікуванням. Це можливість працювати з матеріалом, навчатися нового, експериментувати, створювати власні образи й поступово формувати спільноту людей, яких об’єднує творчість.
Ще раніше мені доводилося проводити заняття для військових і поранених. Найціннішим для мене було спостерігати, як люди поступово занурюються в процес роботи. Саме тоді я зрозуміла, що такі зміни не можуть відбутися за одну зустріч. Вони потребують часу, довіри та середовища, до якого хочеться повертатися.
Саме тому для мене такою важливою є поява постійного ветеранського простору — місця, де ветерани й ветеранки матимуть можливість регулярно займатися мистецтвом, розвивати власні творчі практики та бути частиною спільноти. Не одноразової події, а тривалого процесу, який може стати важливою частиною їхнього життя.
Майстерклас зі створення масок із пап’є-маше
Уже зовсім скоро тривала робота з цим матеріалом продовжиться у Ветеранському просторі Хоткевича. Саме волонтерські майстеркласи стали поштовхом до створення цього Простору. Зірка ділиться, що в її планах тривала співпраця із ветеранами, то ж далі буде.
Фото: Христина Король
