Перший в історії України чемпіон світу з дзюдо, триразовий чемпіон Європи Георгій Зантарая звик, що в спорті результат приходить тим, хто працює більше за всіх. Сьогодні, очолюючи Святошинську РДА, він застосовує той самий принцип у новій ролі. В ексклюзивному інтерв’ю для KAMO.magazine — про інклюзивні тренування, які тривають уже п’ять років, про роль тренера у вихованні підлітків без батьків поруч, і про те, чому довіра людей завжди важливіша за будь-які звіти про досягнення.
Пане Георгію, ви — перший в історії України чемпіон світу з дзюдо. Цей титул назавжди вписаний в історію. Але спорт вищих досягнень — це завжди про колосальну дисципліну та вміння проходити через кризу. Як цей досвід "абсолютного чемпіонства" трансформувався у вашій теперішній управлінській та громадській діяльності?
У 2009 році я виграв чемпіонат світу — вперше в історії України. Це класне досягнення, і я ним пишаюся. Але якщо чесно: якби можна було повернути час, я б працював ще більше, щоб зробити це не один раз.
Я завжди дотримувався одного принципу: якщо ти робиш більше за всіх — результат буде. Зараз у новій роботі підходжу так само. Коли мені кажуть, що щось не вийде, я ставлюся до цього так само скептично, як у спорті: тренуєшся — досягаєш результату. Робиш багато корисних дій — результат приходить. Мене важко зупинити, якщо я вже взяв ціль. Як у спорті — іду до перемоги. Тут так само: працюю для покращення життя нашого району, який я маю честь очолювати.
Сьогодні ви проводите спільні тренування для професійних спортсменів та дітей з інклюзією. Дзюдо в перекладі означає "гнучкий шлях". Як цей вид спорту допомагає адаптуватися та знаходити внутрішню опору людям і дітям з інвалідністю, особливо зараз, в умовах війни? Чи вважаєте Ви, що такі заходи зараз потрібно проводити на постійній основі?
Одноразова акція — це коли зробив один раз і ніхто нічого не запам’ятав. Ми ж робимо це для соціалізації дітей на постійній основі — і саме в цьому сенс. Діти з різними, часом дуже важкими вадами: хтось не розмовляє, хтось щось не розуміє. Але за п’ять років роботи з такими дітьми я бачу, що тренування тричі на тиждень дали їм можливість запам’ятати — і візуально, і фізично, і морально.
Коли ми починали, було важко: до кожної дитини потрібно було приставити людину, яка супроводжує її протягом усього тренування. Зараз, через чотири роки, один тренер може спокійно працювати з тридцятьма такими дітьми. Вони бачать і розуміють, що є різні люди, особливі в чомусь — але це не привід ставитись до них інакше. Навпаки, їх треба поважати й любити. Ми разом тренуємось, інколи разом їмо — і це працює.
У 2016 році я побачив історію однієї родини і зрозумів: для мене нічого не вартує витратити дві години тричі на тиждень, щоб зробити чиєсь життя кращим. Зовсім нічого.
Дзюдо — багатофункціональний, базовий вид спорту, який дає можливість розвиватись. Це не означає, що ці діти прийшли боротись. Це елементи виду спорту — гімнастика, розтяжка, комплексні вправи, які допомагають їм розвиватись.
Коли мене питають про це, я завжди кажу: питайте краще батьків, які довірили нам своїх дітей. І мені дуже приємно, що ці діти люблять просто так — не за те, що ми щось робимо, а за те, що ми просто є.
Зараз багато українських дітей, на жаль, ростуть без щоденної підтримки та прикладу батька — хтось на фронті, хтось захищає країну в інший спосіб. Ви для багатьох підлітків є не просто тренером, а справжнім орієнтиром. Як з психологічної точки зору ви вибудовуєте цей зв'язок? Що є найважливішим у розмові з сучасним підлітком, щоб допомогти йому сформувати правильні чоловічі цінності, стійкість та внутрішній стержень?
Спортивний колектив формується з дитинства і залишається з тобою назавжди. Більшість людей, які мене оточують сьогодні, — це друзі і суперники з татамі, з якими я пройшов довгий шлях. Кожен із нас працює в різних сферах, але нас об’єднує любов до спорту — та, яку нам прищепив наш тренер.
Тренер інколи ближче, ніж батьки. Діти, які повністю віддались спорту, більшу частину часу проводять саме з ним. Тому тренер — це ще одна відповідальність: він стає багатодітним батьком або матір’ю, бо виховує десятки дітей. Вчить, як поводити себе в різних ситуаціях — у тому числі конфліктних. Дуже багато дітей підходять і питають пораду. Тому тренер — це передусім людина, яка закохує в спорт, і встановлює теплий контакт із дитиною.
Вас часто можна побачити на екологічних акціях, зокрема нещодавно ви брали участь у висадці дерев. Для багатьох це просто красива картинка, але для вас, схоже, це частина глибшої філософії. Як ви вважаєте, чому виховання свідомого громадянина починається саме з таких локальних, "приземлених" справ на місцях?
Спорт об’єднує людей — і це я бачу постійно. Дерева, які ми висаджували, нам передавали колеги-спортсмени, які сьогодні керують бізнесами. Одного разу ми садили дерева разом із бійцями 33-ї окремої штурмової бригади — там теж є дзюдоїст, який сам захотів долучитись. Дерева знайшли разом, не за бюджетні кошти, а завдяки спільноті. Усе тримається на спорті і на спільній справі
Для мене такі ініціативи — це ще й привід. Коли ми садимо дерева, тренуємось разом з кимось чи їдемо на благодійні заходи, я можу просто поговорити з людьми, дізнатись, що їх турбує, і якщо можу допомогти — допомогаю. Це формує ставлення: до людей, до тварин, до природи, до життя загалом.
Результат завжди приходить через рух і через нормальні цінності, без цього нічого не працює. Тому такі прості справи важливі — вони показують молодшим правильний приклад. І тим, хто думає, що краще просто плисти за течією, я б сказав: ні, треба гнути свою лінію. Тоді й результат буде правильний, навіть якщо не одразу.
Очолювати Святошинську РДА в часи, коли місто щодня стикається з безпековими, інфраструктурними та соціальними викликами — доволі відповідально. Які три головні завдання ви поставили перед собою на цій посаді, щоб зробити життя мешканців району комфортнішим та безпечнішим вже сьогодні? Що ви вважаєте своєю найбільшою перемогою на посаді голови, а що ще не вдалось поки втілити?
Я виділю 3 ключових завдання, хоча їх насправді набагато більше. Перше і основне — це довіра мешканців до адміністрації. Я бачу, що багато людей у системі не проявляють ініціативи, і це треба змінювати. Адже якщо немає довіри, то будь-які рішення та дії не матимуть практичного результату. Друге — залучати всі можливі ресурси для покращення ситуації в районі, адже без перебільшення, але є прості речі, які можуть змінити і настрій, і реальність. Мені тут трохи легше, бо в мене широка спортивна мережа контактів — і інколи, наприклад, спортивний майданчик для людей вдається зробити без бюджетних коштів. Так само це стосується і інших векторів життєдіяльності району.
Але питання про мої «перемоги» на посаді — відповідати на нього зараз вважаю недоречним. Це повинні оцінювати люди, які живуть у районі. У них і треба питати. Головне — бути відкритим до тих, хто довірив тобі цю роботу. Багато що ще не вдається, але я впевнений: якщо іти вперед і робити — покращення будуть.
Ви ведете дуже активний, щирий та проукраїнський блог, де ділитеся і планами, і результатами. Вектор публічності для чиновника та спортсмена сьогодні змінився. Що для вас є головним правилом у комунікації з аудиторією? Чому для лідера думок зараз важливо бути максимально відкритим, навіть коли доводиться говорити про складні речі? Чи зустрічаєтеся з негативом у соцмережах?
Бути відкритим — треба. Якщо ти робиш роботу, а люди не бачать — коментують відповідно. Треба показувати. Я сам іноді соромлюся, але команда мене «змушує» виставляти фото зробленого — щоб люди бачили. Завдяки публікаціям люди дізнаються про те, що можна зробити, і звертаються — у коментарях, у приватних повідомленнях. Це теж комунікація.
Я народився в Грузії. Там почалася війна, і вона змусила нашу родину переїхати до Києва — батько навчався і закінчив тут інститут. Мені було чотири роки. Я сформувався тут, в Україні, і для себе ми вибрали: тут наш дім.
На мою думку, за останні 34 роки було зроблено багато помилок у розвитку національної ідентичності. Перехід на українську мову, популяризація культури, це можна було провадити в життя ще з 1991 року, але через ряд факторів цього зроблено не було. Ці помилки треба виправляти, адже ціна їх дуже висока, і навіть сьогодні ми змушені її платити.
Якщо подивитися на підростаюче покоління українців — дітей, які бачать війну, але водночас вчаться бути сильними — якими ви бачите їх через 10 років? Що ми, як суспільство, та ви особисто, маємо закласти в них сьогодні, щоб майбутнє України було в надійних руках? Які ваші головні плани та мрії у цьому напрямку?
Україна пережила COVID-19 і живе в умовах війни. Наші діти ростуть у набагато складніших умовах, ніж їхні однолітки в Європі. Але вони розуміють, що таке цінності, що таке людське життя. Вони бачать, як люди борються за свою історію.
Я переконаний: діти, яким через 10 років буде по 15–20, будуть максимально просувати нашу культуру й нашу історію. Вони виросли на прикладах спортсменів, дипломатів, політиків, які сьогодні використовують кожну майданчик, щоб говорити про Україну. Ця думка закладається в них зараз. І вони робитимуть це не тому, що є війна, а тому, що так виросли — у непростий, але важливий час. Я впевнений: ці діти будуть дуже сильними — і як керівники, і як люди.
