Ганно, коли в української ювелірної спільноти зʼявилося власне свято і чому обрали саме 21 червня?
Ініціатива заснування Дня українського ювелірного мистецтва належить засновнику київської компанії «Центурі» (продаж, огранювання та експертиза дорогоцінного каміння) Юрію Курилюку та дизайнерці, співзасновниці харківського ювелірного дому Oringo Олені Масловій.
У 2020 році у них виникло питання, чому б не створити свято саме для української ювелірної спільноти? Точніше, думки про єднання довкола спільного дня були і раніше, але саме шість років тому зʼявилась чітка ідея, яку втілили в життя.
21 червня обрали тому що саме цього дня у 1971 році археолог, дослідник, поет Борис Мозолевський під час розкопок кургану Товста Могила на Дніпропетровщині знайшов Золоту пектораль.
Тут варто зацитувати Юрія Курилюка: «згадка про Пектораль як про загальновизнаний та впізнаваний символ підігріватиме інтерес до пошуку та дослідження цікавого й раніше незнаного у нашій минувшині, особливо в ювелірній справі».
Чи були спроби зробити День українського ювелірного мистецтва офіційним, державним?
Були і не одна. Над цим не перший рік активно працюють Олена Маслова та Юрій Курилюк. Було звернення до Адміністрації Президента України, звідти його переадресували до Міністерства фінансів. На цьому моменті багато хто дивується, але якраз останнє займається справами галузі. Міністерство запропонувало ювелірній спільноті святкувати псевдоміжнародний день ювеліра 31 січня, який заснований чи то у Казахстані, чи то у Костромі на початку нульових. Історія цього свята сповнена міфів та спотворених фактів. Ніде, окрім країн так званого СНД, його не відзначають, а рф активно наповнює маніпулятивним змістом про мир у всьому світі. Тому велика частина спільноти відмовилася відзначати таке «свято».
Наприкінці січня 2026 року ще одне звернення було відправлено до Міністерства культури України, де воно досі залишається на розгляді спеціальної Робочої групи.
Дехто зауважує, а навіщо цей офіційний статус, святкуйте так. Але чому ювелірна спільнота має пояснювати і випрошувати те, на що заслуговує по праву?
Навіщо ювелірам потрібне свято? Як воно може змінити ставлення до ювелірної сфери?
Зміст Дня українського ювелірного мистецтва — у тому, щоб обʼєднати спільноту не штучно, а через спільний простір. Нагадати, що ювелірство — така ж креативна індустрія, як багато інших. І вона так само заслуговує на видимість у культурному просторі країни.
Для мене, як для людини, яка багато спілкується з молодим поколінням майстрів і дизайнерів, важливою є і тема перерваних ювелірних традицій. Попри візуально бурхливий розвиток, появу численних крамниць та нових імен, збереження і передача давніх ювелірних технік, плекання традицій ручної роботи є питанням болісним.
Та і свято потрібне не лише ювелірній спільноті. Нині багато розмов про культурну дипломатію, а ювелірство — беззаперечно один із найсильніших інструментів у ній. Українські мистці гідно презентують українську культуру на державному та світовому рівні з власної ініціативи та, будемо відверті, здебільшого власним коштом без підтримки меценатів чи тим паче держави.
Прикраси та загалом твори ювелірства — це так само про українську ідентичність, як і вишиванка, як писанкарство, наші література, кіно чи музика. Зверніть увагу, що слова ювелірство та золотарство чомусь нині майже забуті, натомість маємо «ювелірку». Над цим також потрібно працювати. Поважати не лише історичні артефакти, але й підтримувати та розвивати сучасних майстрів і дизайнерів. Часом маємо парадоксальну ситуацію, коли пишаємося скарбами минулого, а про творчість ювелірних мистців сучасності маємо відгуки у стилі «та кому це на часі?».
Доречно додати слова засновниці свята Олени Маслової: «Хочеться вірити, що 21 червня залишиться в історії не лише днем, коли в українській землі знайшли унікальну пектораль, а й святом сучасної української ювелірності».
Перші сережки, хрестик, обручки — частина традицій і культурного спадку. Це про те, хто я і про історію мого роду. Про зізнання у коханні, освідчення, весілля — про памʼять. Нині у повномасштабній війні ми бачимо, як часто прикраса стає втіленням спогадів про людину, про рідний дім, про події, які зігрівають.
А відсутність спадку як часта історія в українських родинах тільки підкреслює, наскільки важливою є увага до теми прикрас. Це значно більше, ніж розмови про товари розкоші чи речі, які не на часі.
Передусім свято Дня українського ювелірного мистецтва потрібне ще й для того, щоб нагадати чи й зробити для когось відкриття, що ювелірство — це естетика, творчість, ремесло, мистецтво. Саме те, що підтримує і рятує душу — те, що ми як українці маємо зберегти сьогодні.
