Фактично, про красу ми говоримо перманентно: мова про неї виринає в приватних розмовах, спогадах, оцінках певних подій, станів тощо. У кожного з нас є свій тригер пам’яті, від якого стає красиво. Один із таких особистих спогадів — про те, як мама, приміряючи в магазині якусь річ, шукала необхідної підтримки й питала: «Ну що? Як тобі? Мені це личить?» Інший спогад уже чіткіше кристалізує невидимі рамки правил і такт сприйняття краси в суспільстві, коли малою задираєш догори спідничку, а тато риторично питає: «Хіба так красиво?».
Проте справжня краса народжується в стані, коли тобі винятково красиво всупереч чужим судженням і острахам; красиво, бо ти відчуваєш свободу й усвідомлюєш, що твоє «красиво» може не відповідати чиїмось очікуванням. Воно не для всіх, воно особливе й ніколи не буде статичним. Це поняття змінюється під тиском уподобань, трендів, виховання; воно формується літературою та мистецтвом, складається з дрібниць і щоденних ритуалів, поступово набуваючи нових контекстів, переосмислюючи цінності та окреслюючи інтер’єри прекрасного.
Прикладом такого переосмислення простору є інсталяція «Халабуда» Дар’ї Молокоєдової: «Це така дитяча схованка, яку я вирішила звести в Будинку культури селища Ясіня. З початку 2022 року це місце полишили культура та мистецтво. Купа гуманітарного одягу, з якого і була побудована халабуда, — єдине, що залишилося посеред великого холу БК. Великий цілісний купол, у якому можна сховатися, немов у мантії-невидимці, і трохи пожити своє життя».
Саме з такого погляду такі мислителі, як І. Кант і Г. Гегель, розглядали естетику як окрему категорію філософії, наділяючи її особливо глибокими фундаментальними властивостями. Кожен із них визначав, що краса — це не зовнішня характеристика предмета, а наше сприйняття; це про недосконалість (наприклад, у природі), про людський дух, уміння бачити внутрішню красу як рух та історію.
Здавалося б, російсько-українська війна стерла всі видимі й зрозумілі канони красивого, зруйнувала усталену естетику й мала б змусити поняття краси зникнути. Натомість ми вчимося бачити сенси, приймати нову, трепетну, незручну, знеболену красу — важку, жахаючу, деструктивну, таку, як у роботах Ф. Бекона. На його полотнах немає людини в її класичному зображенні — там пульсує оголена плоть, тваринні інстинкти, безжально деформоване тіло. Його метод роботи був цікавим: він писав портрети з фотографій, які перед цим довго м’яв у руках, фіксуючи саму суть травми. Таке сприйняття людської подоби як «м’яса» не було випадковим, адже митець був представником повоєнного покоління, а жахи Голокосту та Другої світової війни назавжди закарбувалися в його свідомості. Він наочно показав, що на війні людське тіло миттєво втрачає свою недоторканність та ідеальність, перетворюючись на знеособлений матеріал історії.
Але якщо вищезгаданий митець намагався символічно, через експресію, продемонструвати наслідки війни на обличчях, то Ольга Руднєва — CEO Superhumans Center — навпаки, вирішила показати шрами публічно, запропонувавши спершу користувачам Instagram відповісти на одне запитання: «Яких людей називають гарними?» Цитуємо авторку дослівно: «Нещодавно я спитала в інстаграмі, яких людей називають гарними. “Сміливі, щасливі, розслаблені, схожі на дітей, вільні, відкриті, щирі, неідеальні, закохані в життя, незалежні”, але жодної відповіді, що стосувалася б безпосередньо зовнішності. І це набуток розвитку нашого суспільства».
Відтак це запитання та відповіді переросли в повноцінний проєкт, присвячений реконструктивній хірургії обличчя в Superhumans Center — українському центру, що спеціалізується на протезуванні, реконструктивній хірургії, реабілітації та психологічній підтримці постраждалих від війни. Проєкт було представлено у 2024 році на «Куражі» — київській культурно-соціальній події. Як ідейна натхненниця, Ольга Руднєва розповіла: «У моїй голові миттєво народилася ідея. Я запропонувала зробити величезні фотографії пацієнтів та друзів Superhumans в оточенні квітів — таких самобутніх, неідеальних, різних і контраверсійних для подібної зйомки, як і для багатьох саме поняття краси поруч із ураженням обличчя. Ці величезні фотографії будуть розміщені на локації Куражу, і люди зможуть знайомитися, дивитися в очі нашим героям, не боячись травмувати своєю реакцією чи “довгим розгляданням”. Вивчайте, розглядайте уважно кожен сантиметр сміливого обличчя, знайомтеся, звикайте — це наші сміливі люди з квітами. Знайдіть у собі красу, з якою ви можете дивитися на людину».
Співпраця з Марією Озірною («Духовне Личко») дозволила проєкту вийти ще й у форматі анімації, де техніка стопмоушн стала інструментом для передачі творчого задуму, адже вона дає магічну можливість оживляти будь-які навколишні предмети, наділяючи їх особливим характером і настроєм.
Ольга Руднєва на своїй сторінці в Instagram говорить: «Ми зробили артпроєкт, де спробували показати красу замість травми, людину замість шрамів. Це наша спроба привернути увагу до проблем людей із травмами обличчя в Україні, спроба залучити вас до їхньої підтримки та підтримки лікарів, які годинами зшивають тканини, судини та розробляють план повернення людям їхньої ідентичності. План довжиною в роки».
Саме тому обличчя не оцінюється як «обкладинка журналу», а сприймається як зовнішність, наділена власною суперсилою. Це абсолютно інший, глибший вимір: перехід від зовнішньої корекції та естетичності до внутрішньої суб’єктності, де прийняття власної недосконалості й нової ідентичності стає здатністю змінювати суспільні стереотипи.
Якщо повоєнне мистецтво Ф. Бекона фіксувало травму як деструкцію і знецінення тіла, то сучасний український досвід демонструє протилежне — спробу віднайти людину, її особливу красу, ідентичність та важливість серед щоденних втрат і травм.
Проєкти, подібні до ініціативи Superhumans Center чи інсталяції «Халабуда», переносять фокус із зовнішньої досконалості на внутрішню суб’єктність. Вони демонструють, що естетика воєнного часу перестала шукати схвалення чи відповідати колишнім стандартам. Вона дзеркалить реальність, де шрами та інакшість набувають статусу нової норми краси.
Зрештою, право на особисте «красиво», яке кожен із нас колись захищав у приватних розмовах чи дитячих спогадах, сьогодні переросло в захист цілої культури. Це вже не про привабливість з обкладинки, а про силу духу та право залишатися собою, переосмислюючи власні цінності й змінюючи стереотипні судження суспільства
Авторка: Ярослава Крамаренко
