Редакція КАМО медіа щиро переконана, що читання — це необхідна навичка для кожного, а особливо для підростаючого покоління. Тому, натрапивши на блог юного Дмитра Гульбінаса під ніком dmytro_childrens_books, ми просто не змогли пройти повз.
За сприяння мами Дмитра ми поспілкувалися з ним і хочемо, щоб наша розмова та відповіді хлопчика надихнули вас і ваших дітей сьогодні відкрити улюблену книжку та прочитати разом хоча б кілька сторінок.
Дмитре, твій блог з'явився ще до того, як дитячі блоги стали трендом і бізнесом. Розкажи, як взагалі все розпочалося? Чому ти вирішив створити сторінку, з чого почалася ця ідея і хто допомагає тобі зараз вести блог про книжки та контролювати процеси в соцмережі?
Все почалося з того, що мама купила мені одну серію Disney. Після прочитання мені дуже подобалося переказувати їй сюжет і ділитися своїми враженнями.
І якось мама сказала: «А давай зробимо тобі сторінку в Instagram. Ти будеш розповідати про прочитане, щоб люди знали, які книжки можна купувати своїм дітям, а які ти не радиш».
На початку, коли сторінку тільки створили, мама багато в чому мені допомагала.
Але відгуки писав тільки я сам. Вона ніколи не писала їх замість мене. Згодом я почав сам монтувати, викладати, придумувати, знімати — і робити майже все самостійно.
Мама іноді в чомусь допомагає, але зараз я роблю все сам.
Взагалі все почалося під час карантину. Він буквально зачинив мене вдома, тож з’явилася купа вільного часу. Басейн і школа тоді не працювали, і ми відкрили для себе інтернет-магазини книжок, де я замовляв книги.
Також у мене була мета — популяризувати читання серед дітей. Навіть у своєму першому зверненні, у своєму першому пості я казав: «Привіт, мене звати Дмитро. Читати книги — це круто і сучасно», якщо не помиляюся.
Зараз те відео я прибрав, бо там собі не дуже подобаюся.
А взагалі мета була одна — щоб більше дітей читало.
Щодо трендів і бізнесу, то, чесно, коли ми створювали блог, ми взагалі ніким не надихалися.
У мене навіть сторінки в Instagram тоді не було. І ми навіть не знали про існування книжкових блогів. Згодом, звичайно, знайшли однодумців-блогерів, але на той момент їх було дуже-дуже мало.
Можу навіть перерахувати, але не буду.
Твій блог відомий тим, що ти розповідаєш виключно правду про книжки. Мама ділилася, що ти не побоявся критикувати навіть ті видання, які тобі надсилали безкоштовно для відгуку, через що деякі видавництва навіть ображалися. Чому для тебе так важливо залишатися чесним зі своїми читачами? І як ти дієш, коли книга ну геть «не йде» — кидаєш її чи все ж дочитуєш через силу?
Я не бачу сенсу брехати про книгу.
Чому? Тому що коли ти кажеш, що книга класна, людина купує її. Мені багато людей писали, що купують книжки за моїми рекомендаціями. А потім читають її й бачать, що вона трохи не така, як я описував.
І, можливо, людина просто відпишеться, десь про це розкаже, і довіра похитнеться. І так може статися не один раз. Тоді люди просто перестануть мені довіряти й читати мої відгуки.
Не будуть сприймати їх серйозно, бо я пишу неправду.
Якщо книга, як ви кажете, геть «не йде», то на моїй практиці таке було буквально кілька разів. У такому випадку я просто відкладав книгу. Бо читати нецікаву книгу, як на мене, — це змушувати себе робити те, що тобі не подобається.
Зараз зі мною таке майже не трапляється, тому що мені купують ті книги, які мені подобаються, які я хочу читати й які підходять моєму віку.
Є діти, яким батьки дають якісь свої книжки або класику. Але я вважаю це категорично неправильним, тому що дитина повинна сама обирати, які книги їй подобаються.
Жанри, історії, казки, персонажів, всесвіти й так далі.
А мої улюблені всесвіти — це фентезі, фантастика, «Гаррі Поттер» і Marvel.
У мене навіть була система оцінювання від 1 до 10 балів. І коли трапилася ситуація з книжкою, про яку вам розповідала мама, мені хотілося поставити дуже низьку оцінку. Але я не міг цього зробити, бо не хотів нікого образити.
Тому мінімально поставив, здається, 7 балів. Так і поставив, якщо не помиляюся.
Хоча мені книжка взагалі не сподобалася. Вона не відповідала моїм цінностям.
І навіть, на мою суб’єктивну думку, не підходила дітям будь-якого віку.
До речі, саме той випадок показав мені, що на сторінці треба говорити лише правду.
І ще згадав: першою книгою, яку я покинув, був «Барон Мюнхаузен».
Я навіть більше до неї не повертався. І досі такого бажання не виникло.
Існує стереотип, що діти, які багато читають, — це такі спокійні, домашні тихоні. Але ти водночас професійно займаєшся плаванням, обожнюєш футбол і навіть мрієш малювати графіті балончиками на парканах! Як у тобі уживаються посидючість для читання та така драйвова енергія? Що спільного між крутою книжкою та хорошим футбольним матчем чи тренуванням у басейні?
Щодо стереотипу, то це дійсно так, бо я взагалі не можу уявити себе якимось спокійним чи, як кажуть, тихонею.
Як на мене, книга, навпаки, показує, що людина вміє спрямовувати свою енергію в якесь спокійне заняття.
От я, наприклад, плаваю. Можу після тренування прийти додому й почитати книгу.
І взагалі не бачу жодного взаємозв’язку між спортом, активним способом життя та читанням.
Як на мене, між хорошим матчем або тренуванням і прочитаною хорошою книгою є багато спільного. Насамперед — хороші емоції. Можливо, переможні, захопливі чи якісь інші.
Взагалі я абсолютно звичайна дитина. Люблю різні активності: катаюся на самокаті, велосипеді, скейті, граю у футбол.
Минулого літа катався на вейкборді.
Буквально вчора почав малювати графіті на паркані в тата.
При цьому я спокійно можу провести час за складанням LEGO або готуванням їжі.
Ми знаємо, що ти не дуже любиш ділитися своїми книжками й терпіти не можеш бібліотеки, бо любиш, щоб усі прочитані скарби залишалися вдома, навіть якщо вони «вже на голові сидять». Яка книга у твоїй кімнаті зараз є найнайулюбленішою, і яку ти не віддав би почитати навіть найкращому другові?
Наразі дуже почесне місце в моїй кімнаті займають «Гаррі Поттер» в ілюстрованому виданні та комікс «Диво».
По-перше, вони мені дуже подобаються. По-друге, кожна з цих книжок має свою історію появи в моїй бібліотеці. Саме тому їх я б не віддав навіть найкращому другові — вони для мене дуже цінні.
Хоча, якщо чесно, я взагалі не дуже люблю позичати свої книжки. Не люблю чекати, коли їх повернуть.
Про бібліотеки я, мабуть, трохи перебільшив. Не можу сказати, що терпіти їх не можу. Просто в мене такий характер. Мені подобається, коли всі мої прочитані книжки стоять удома на полиці.
До речі, таку саму рису тепер має й мій молодший брат. Мабуть, це у нас сімейне.
Але хочу сказати, що бібліотеки насправді дуже важливі. Особливо зараз, коли не всі мають можливість постійно купувати нові книжки. Головне — знайти бібліотеку, де книжковий фонд оновлюють сучасними виданнями.
Тоді буде справжнє щастя.
До речі, це класна ідея для блогу — проїхатися бібліотеками міста, або хоча б частиною з них, і розповісти про них криворіжцям.
Зараз ти дорослішаєш, і підібрати літературу стає важче: дитячі книги вже здаються занадто простими, а дорослі — ще не зовсім зрозумілими чи цікавими. Як ти долаєш цю підліткову кризу жанру і як зараз обираєш, що почитати? Які теми чи герої тебе зараз чіпляють найбільше?
Це дуже хороше питання, тому що зараз багато батьків стикаються з вибором книжок для своїх дітей. Часто важко зрозуміти: ця книжка вже занадто доросла чи ще надто дитяча?
Я сам орієнтуюся на вікові позначки, яких зараз багато на обкладинках: 12+, 12–14 років, 14–16 років тощо. Але важливо також розуміти, про що саме книжка.
Наприклад, я й зараз можу спокійно прочитати книгу свого молодшого брата. Можливо, вже не з таким захопленням, як колись, але є справді класні книжки, які я читав у дитинстві й залюбки перечитав би зараз.
Найбільше мене цікавлять не окремі теми, а жанри. Я люблю фентезі, фантастику та детективи.
А от книжки про війну зараз читати не хочу. Ми й так живемо в непростий час, тому такого бажання поки що немає.
Щодо героїв, то тут складніше відповісти. Я дуже люблю комікси та персонажів всесвіту Marvel, тому що є його великим фанатом.
Також із задоволенням читаю різні ілюстровані та колекційні видання про Гаррі Поттера: «Історію магії», «Таємниці Дамблдора» та інші.
Мені подобаються сучасні українські комікси та їхні герої. Загалом люблю сучасних українських авторів і персонажів, яких вони створюють.
Цікавлять мене й образи з української міфології. Наприклад, такі книжки, як «Незламне серце», «Мавка Вербичка і песиголовці» чи «Щурик із Зміїної гори».
Насправді зараз мені не так уже й важко обирати літературу. Коли маєш улюблені жанри, вибір стає набагато простішим.
Дорослі книжки в мене ще попереду на все життя, а от дитячі та підліткові, швидше за все, з часом уже не будуть такими цікавими.
Хоча деякі мої книжки перечитала навіть мама.
Книжок навколо дуже багато, а от вільного часу, щоб усе встигнути прочитати, навпаки, дуже мало.
Ще я люблю красиві видання з гарним оформленням та ілюстраціями. Це теж впливає на мій вибір. Якщо книжка не має цікавого оформлення, то врятувати її для мене може хіба що дуже хороший сюжет.
На початку повномасштабної війни ти зробив неймовірну справу — разом із мамою збирав книжки для дітей-переселенців, писав у видавництва та допоміг створити цілу бібліотеку в Шелтері. Чому для тебе було важливо, щоб діти, які тікали від війни, мали доступ саме до книжок? Що, на твою думку, книга може дати людині у такі важкі часи?
Для мене створення бібліотеки тоді було чимось особливим.
Я розумів, що в нас, попри війну, є дах над головою, їжа та все необхідне. Але були люди, які приїжджали до нашого міста буквально без нічого.
Я був дитиною і не мав можливості допомагати грошима чи підтримувати якісь фонди фінансово. Але в мене були книжки. І я почав писати у видавництва.
Мені здавалося, що книжки можуть стати для дітей своєрідною підтримкою та антистресом. Коли ти змушений залишити свій дім через війну, дуже важливо мати щось, що допоможе хоча б ненадовго відволіктися від реальності.
Тому я вирішив: якщо не можу допомогти фінансово, то можу подарувати дітям книжку, яка хоча б на деякий час перенесе їх в інший світ.
Хоча моя родина жила і живе в Кривому Розі, який також не можна назвати спокійним містом, до нас приїхало багато переселенців із окупованих та прифронтових територій.
Пам’ятаю, як привіз до шелтера коробку власних книжок. Там саме були діти з родинами. І мене дуже вразило, як швидко вони розібрали ці книжки. Усі щиро раділи.
Це мене здивувало й водночас дуже мотивувало.
Тоді я сказав собі, що потрібно продовжувати.
Буквально за кілька тижнів я вже приїхав із великими коробками книжок від видавництв. І робив це не один раз.
Для мене було дуже важливо знати, що я зміг допомогти.
Нещодавно мене запросили на книжковий захід у тому самому шелтері. Я побачив бібліотеку знову, і вона дуже виросла. Мені навіть сказали, що якби тоді не було цієї ініціативи, то, можливо, і бібліотеки не було б.
Що ж до другої частини питання, то в складні часи книга може дати людині надію, спокій, мотивацію та підтримку.
Усередині кожної книжки живе цілий всесвіт. І цей всесвіт може бути поруч саме тоді, коли це найбільше потрібно.
І ще мені дуже хочеться побажати, щоб діти читали, а батьки їм у цьому допомагали, а не змушували. Щоб читання не вважалося чимось дивним чи «не модним», а було нормальною частиною життя.
До речі, цікавий факт: коли я був маленьким, то читав абсолютно все — навіть рекламу та білборди.
Мабуть, читання для мене — це стиль життя. Я читаю статті, новини, цікаві наукові відкриття, різні історії та факти.
А от шкільну програму з літератури я б частково оновив, тому що деякі твори мені зовсім не відгукуються.
Редакція КАМО бажає Дмитрикові успіхів та нових, розвитку його блогу, і дякує мамі за сприяння у комунікації.
Матеріял підготувала Оксана Куцик.
