Марічка Марисюк — талановита майстриня швейної справи, яка вже більше ніж два роки прицільно займається ресайклінгом старовинної вишивки. Усе розпочалося з вірусних роликів у TikTok та наполегливої віри у себе — навіть попри складнощі. Про початок такого цікавого заняття, хейт та виклики редакція КАМО поспілкувалася з Марічкою та радо ділиться розмовою з вами.
Марічко, розкажіть, з чого все почалося? Коли Ви вперше серйозно взялися за швейну справу, хто навчив Вас тримати в руках голку з ниткою і як взагалі це ремесло стало не просто роботою, а частиною Вашого життя?
Знаєте, чіткий момент цього початку згадати важко, бо все сягає корінням у глибоке дитинство. У нас із мамою нестандартні фігури. А за радянських часів чи в дев’яності купити в магазині щось дійсно гарне й посаджене по фігурі було практично неможливо — якісний одяг залишався в дефіциті, хоча тканин не бракувало. Через це жінки масово йшли на курси крою та шиття, щоб власноруч створювати бажані образи.
Моя мама за професією бухгалтер, математик, але для мене в садочок завжди шила неймовірно акуратні й красиві костюмчики. Якби вона захотіла розвиватися в цьому напрямі, думаю, з неї вийшла б чудова майстриня. Оскільки купити той самий повсякденний костюм чи спідницю, яка б добре сідала в стегнах, було реальною проблемою, мама постійно ходила до швачок. Згодом почала замовляти одяг і мені — від шкільної форми до святкових речей.
Але по-справжньому шиття захопило мене на уроках трудового навчання в школі. Я не була з тих дівчаток, які просто без тями шили одяг для ляльок, ні. У мене радше змалечку виявлялися задатки до дизайну загалом, навіть в інтер’єрі — я обожнювала складати й облаштовувати іграшкові будиночки. Творче бачення було зі мною з ранніх років.
На уроках праці мені дуже пощастило з вчителькою. Вона помітила мій хист і почала возити мене на всі профільні олімпіади. Коли мені виповнилося 14 років, мені подарували мою першу швейну машинку — мою власну! Комп’ютера в мене тоді ще не було, а от машинка вже з’явилася. Зараз мені 34, тож ми разом уже 20 років! Я й досі на ній працюю — вона в мене ідеально налаштована під виконання прорізних петель.
Коли в школі ми їздили на олімпіади, вчителька завжди казала: «Бери свою машинку, щоб ми ні від кого не залежали». І от я, учениця 7–8 класу, приїжджала й діставала власну техніку. Інші діти сиділи в шоці й питали: «Де ти її взяла?». Пам’ятаю, як я на ній усім шпульки намотувала, бо вручну це робити було довго, а моя машинка справлялася за секунди.
Під кінець навчання в школі однокласники масово обирали юридичні чи економічні факультети — тоді це було модно. Але мама мені сказала: «Марійко, по-перше, вчитися на юриста — це дуже дорого, і невідомо, як складеться далі. По-друге, ти маєш яскраві творчі задатки. Подумай, що ти справді любиш». Я безмежно вдячна мамі за таку шалену підтримку.
Тож я вступила до училища. Творчий конкурс здався мені мінімальним, і вже на першому курсі я зрозуміла, що багато чого знаю завдяки сильній шкільній базі та вчительці, яка нас чудово просувала. Вже під час навчання в училищі я почала брати перші замовлення.
Після випуску був складний момент зі вступом на вищий ступінь. Я намагалася продовжити навчання в Тернополі, але нам виставили такі фінансові умови, що я зі своїм червоним дипломом, творчим доробком і практичними вміннями пішла на принцип. Сказала: «Ні, краще я втрачу рік, десь попрацюю, але вступатиму сама, своїми силами».
І тут втрутився випадок. Ми з мамою купували журнали на кшталт «Burda» чи «Ательє» для натхнення. На останній сторінці одного з номерів мама випадково помітила розворот про те, що Київський коледж легкої промисловості оголошує набір. До закриття приймальної комісії залишався буквально один день! Ми миттєво зібралися й поїхали до столиці. Завдяки червоним дипломам ми разом із сестрою вступили на державну форму навчання. Це була заочна форма, але тих знань, які дав коледж, мені цілком достатньо — я досі використовую їх у роботі, і кожен мій диплом відпрацював себе на повну.
Моєю першою справжньою роботою після училища стала швейна фабрика «Галія». До того весь мій досвід обмежувався побутовими замовленнями та творчістю для себе: підгинала штани, майструвала штори, шила одяг і вишивала. На фабриці ж я потрапила на масовку. Для творчої людини такий формат — справжня деградація, адже ти просто сидиш і монотонно штампуєш одну й ту саму операцію. Я протрималася там пів року і дуже схудла від виснаження, бо їздила на роботу найпершими тролейбусами, а поверталася останніми. Жінки, які сиділи там по сорок років, виконували місячну норму за два тижні, і мені доводилося важко працювати, щоб їх наздогнати. Оскільки я шила якісно, мені швидко доручили складніші, відповідальніші процеси на кшталт обробки пройм. Зарплата за таку роботу була трохи вищою, але все одно залишалася мізерною.
Проте цей етап я сприйняла як цінний досвід. По-перше, я напрацювала шалену швидкість, навчившись виконувати операції блискавично. По-друге, як майбутній технолог, я зсередини побачила весь масштабний процес фабричного виробництва та на практиці зрозуміла, як за схемами поділу праці розраховується навантаження на кожного працівника.
Одразу після коледжу я продовжила навчання в університеті, щоб здобути повну вищу освіту. Здобувши кваліфікацію технолога, я захистила бакалаврат за спеціальністю «інженер-технолог-експерт».
Яким було перше швейне замовлення?
Мій найперший клієнт — це, звісно, моя дорога мама. Вона й досі постійно просить пошити щось для неї, але завжди стоїть останньою в черзі (сміється). Ніяк не можу дійти до замовлень для рідних! Але якщо їй потрібен якийсь базовий костюм чи жилет, то, звичайно, шию без жодних питань.
Коли з’явилися вироби з етномотивами і що тебе на них надихнуло? Можна впевнено сказати, що це — ресайклінг, нове життя для вишивки.
Я люблю виклики. Що складніше завдання мені приносять, то цікавіше. Мене взагалі часто підштовхують до нових рішень саме клієнти: принесуть якусь ідею зі словами «а давайте спробуємо?», і я ніколи не відмовляю. Минулого року одна клієнтка принесла блузку з капітально зіпсованою вишивкою, над якою хтось напартачив. Ми, звісно, спочатку побубоніли й пообурювалися, як можна так нищити чужу працю, але роботу я взяла й усе виправила. Потім клієнтка зворушливо написала в коментарях під фото: «Марійка — чудовий майстер, вона ніколи не каже “не зроблю”». Для мене просто немає слова «неможливо».
А мій перший виріб із перешитої старовини з’явився ще у 2016 році. Тоді етностиль і близько не був таким популярним, як зараз. Моя знайома, якій я час від часу щось підшивала, принесла дві старовинні вишиті наволочки від подушок із пропозицією: «Давай зробимо сукню». Тканина наволочок була тоненькою, тож ми комбінували її з блакитним льоном під денім. Вийшло неймовірно — сучасна сукня з автентичними вишитими рукавами. Це дійсно був справжній ресайклінг, коли старі речі отримали абсолютно нове дихання.
Тоді ж я перешила сорочку для себе зі старовинного рушника. Пам’ятаю, навіть змонтувала простеньке відео, де я сміливо заносила ножиці над рушником, а в наступному кадрі — вже готовий крій.
Такі етнопроєкти я спершу створювала поміж основними замовленнями. Адже в Тернополі в мене є велика база постійних клієнток, яким я шию абсолютно все: від базових штанів і жакетів до вишуканих випускних суконь чи образів для дружок.
"Я люблю виклики. Що складніше завдання мені приносять, то цікавіше." Про Вас дізнаються завдяки вірусним роликам у TikTok — Ваші неймовірні перевтілення старовинної української вишивки в сучасні ексклюзивні речі збирають мільйонні перегляди. Як це сталося? Які емоції Ви відчували в той момент? Що дало Вам регулярне ведення соцмереж? Можливо, є хейтери?
З часом мені дедалі частіше приносили вишивку. Спочатку це були звичайні сучасні заготовки: людина сама вишила хрестиком пластини, а мені потрібно було зібрати їх у сорочку. Такі замовлення мали стабільний сезонний попит — до Великодня, Дня вишиванки чи Першого причастя. Особливо відчутним цей рух став із 2022 року.
Переломний момент стався на межі 2023 та 2024 років. Я змонтувала й озвучила відео про перешивання старої вишивки — тему на той час доволі резонансну й нетипову. Закинула ролик у TikTok і спокійно закрила додаток. У мене завжди вимкнені сповіщення на телефоні, бо я не люблю, коли він постійно відволікає, і заходжу в соцмережі лише тоді, коли маю вільний час.
Коли ж я зазирнула в TikTok наступного разу, то була шокована: відео з блузкою набрало сорок тисяч переглядів! Люди масово писали в коментарях: «Клас!», «Супер!», «Як зробити замовлення?». Я ще толком не знала, як організувати цей процес. Намагалася надсилати людям номер телефону чи адресу, але платформа блокувала такі повідомлення. Тоді я почала вказувати: «Пишіть мені в Інстаграм».
Саме так уся активність перейшла на мою іншу сторінку. Стався справжній вибух: буквально за тиждень кількість моїх підписників в Instagram зросла з початкових 700 до 13 тисяч! Відео почали залітати вже й там. Це принесло мені перші масштабні замовлення з інтернету, які я відшивала на різдвяні свята в січні 2024 року. А один із роликів із блузкою, який я зняла трохи пізніше, сьогодні має вже понад 690 тисяч переглядів. Я раджу з досвіду зробити щось кардинально інше, ніж раніше. До цього я не озвучувала свої відео? Почни озвучувати. Не додавала субтитрів? Додай!
Спробувала створити певний резонанс. Як кажуть усі ці сучасні СММ-спеціалісти? Твій контент має зачепити, потрібен якийсь «хук», легкий скандал. Насправді, щойно в тебе з’являються хейтери — це теж рушій для росту.
Коли люди залишають просто позитивний коментар на кшталт: «О, яка класна блузка!», ти відповідаєш: «Дякую», — і на цьому вся комунікація закінчується. А от коли тобі пишуть обурено: «Гей, та як так можна?! Ви ж порізали старовинну вишивку!», тут і починається активне обговорення. Я заходжу в коментарі й пояснюю: «Але ж замовниця сама її принесла, вона хоче зберегти цю річ хоч у такому вигляді, а не тримати її в шафі». І така дискусія миттєво підіймає охоплення.
У своєму блозі Ви згадували, що саме перетворення старої вишивки на нову дає Вам найбільше ресурсу і Ви хочете займатися виключно цим. Чому саме такий вектор? Чи вбачаєте Ви у своїй праці певну місію із збереження культурного коду нашої нації?
Буває, що люди приносять речі зі своїм унікальним корінням. Нещодавно мене в TikTok знайшла 83-річна бабуся. Вона відправила до мене свою внучку з оберемком тканин. Та внучка потім майже рік чекала своєї черги, а згодом я взагалі загубила її контакти, бо дівчина вийшла заміж і змінила прізвище. Довго не могла її знайти, але зрештою ми таки відшукалися — це ціла історія! І от та бабуся сама сказала: «Зроби щось із цими рушниками».
Тому я вважаю, що єдиної правильної відповіді в дискусії про перешивання немає. Ми маємо і в музеях вишивку зберігати, і вдома. В ідеалі я б дуже хотіла колись, коли ми добудуємо нашу дачу, зробити там автентичний куточок: щоб вишита наволочка на подушці стояла, щоб фіраночка з вишивкою на віконці висіла… Я за те, щоб гарно інтегрувати старовину в сучасне життя.
Я ж не закликаю просто взяти й усе порізати. Але є речі, які або вже не врятувати в оригінальному вигляді, або їх просто забагато в одній родині. До того ж люди часто не замислюються, що не все вишите кілька десятиліть тому є музейним експонатом. Коли кричать: «Несіть це в музей!», то забувають, що музеї часто відповідають: «Нам цього не треба, це тиражна вишивка 80-х років, у нас таких рушників уже три ряди висить». Але для родини це все одно ручна праця їхніх предків, і її хочеться зберегти.
Тому під час роботи я намагаюся не кроїти вишивку намертво, щоб від неї нічого не лишилося. Навпаки — прагну максимально зберегти елементи та делікатно вписати їх у крій. Я рідко щось кардинально обрізаю, хіба що треба трохи заокруглити пройму чи виточку. Зазвичай я намагаюся зістикувати орнаменти, зберегти полотно. Бувало, що зшивала два рушники в один виріб.
Цікаво, що зараз люди, надивившись мого контенту, спеціально вишивають нові заготовки, схожі на рушники. Тобто вони могли б одразу вишити крій блузки, але вишивають довгими смугами, як на рушник, і несуть мені, щоб я зробила з цього сучасну річ. Я вже дуже багато таких замовлень виконала. Нещодавно шила дівчатам корсети: бабуся цілий рік вишивала орнаменти на панамі, а потім вони принесли цю красу мені, щоб пошити сучасні корсети для онучок.
Я переконана, що в такий спосіб даю вишивці друге життя, і це прекрасно.
Ми підгледіли в Інстаграм, що зараз Ви також на етапі створення вишиванки з нуля. Чи подобається Вам сам процес вишивання, і чи вистачає на це внутрішнього ресурсу, адже це надзвичайно кропітка праця?
Нещодавно я долучилася до швейного флешмобу, який організували одеські майстрині. До речі, я вже брала участь у подібних проєктах раніше, ще до війни. Його суть — пошити щось в етностилі до Дня Незалежності.
Проте сама я блузки не вишиваю. На цей Великдень я якраз встигла закінчити й пошити собі класичну вишиванку з колосками, але робила її за готовим, набитим на тканину малюнком. Я не вважаю себе професійною майстринею з вишивки, адже не володію всіма тими складними старовинними техніками — моя майстерність і пристрасть полягають саме в дизайні, моделюванні та крої. Але мені подобається процес вишивання, якби ще в добі було більше часу (сміється).
Отож, Ваші ролики стали вірусними, але Ви продовжуєте працювати на державній роботі, шити речі в себе на балконі. Що далі?
У ось у якийсь момент замовлення почали накопичуватися, люди масово надсилали мені матеріали. Дійшло до того, що мені вже телефонували з «Нової пошти»: «Прийдіть, будь ласка, заберіть посилки, бо їх просто немає куди ставити». Пам’ятаю момент, як я забирала з поштомата одразу штук десять коробок, скидала все в один величезний пакет і тягнула додому. Тоді мене охопив справжній страх: коли я маю все це зробити? Адже нові замовлення надходили щодня.
Одяг не шиється по три штуки на день. Навіть за умови щоденної роботи на один виріб іде два-три дні, а бувають і надзвичайно складні проєкти. Нещодавно я мала саме таку роботу для замовниці з Києва, яка, до речі, разом із тканинами надіслала мені пакунок із солодощами. Над її сукнею та чоловічою сорочкою я працювала понад тиждень. Це чиста творчість, коли ти довго міркуєш, як правильно поєднати й розмістити всі елементи. З цією клієнткою мій мозок відпочивав, бо вона чітко знала, чого хоче.
Загалом мені підходять різні формати: і коли замовники дають мені повну свободу, і коли ставлять чітке технічне завдання. Головне для мене — відсутність одноманітності. Саме тому я ніколи не змогла б працювати на фабриці. Я б просто збожеволіла шити сімсот однакових блузок поспіль. Для творчої людини це деградація. Так, на фабриці класно напрацьовується швидкість — якщо людина не хоче забивати собі голову й просто монотонно виконує одну операцію, їй це підійде. Але це не для мене. Мені потрібен постійний розвиток, креатив, можливість творити.
Цей шалений наплив замовлень почався в січні, а навесні стався справжній переломний момент. Почала наближатися гаряча пора: травень, захисти дипломів… А я в коледжі — керівник дипломних робіт. На мені лежала перевірка текстів на плагіат, курсові, а попереду ще й літня практика. Це було колосальне, виснажливе навантаження. Саме тоді я чітко усвідомила, що робота в коледжі мені більше не підходить — вона забирала занадто багато енергії, яку я хотіла віддавати своїй справі.
Замовлення продовжували надходити, і в якийсь момент я почала писати людям один і той самий шаблонний текст: «Доброго дня! Вибачте, будь ласка, але наразі я не приймаю замовлень. У мене зібралася величезна черга, а оскільки я маю основну роботу, то просто фізично не встигаю все відшивати».
І ось одного разу, перечитуючи те, що сама ж написала клієнту, я раптом зупинилася. Я подивилася на ці слова збоку й жахнулася: «Марійко, що ти робиш? Ти відмовляєшся від своєї улюбленої, творчої та прибуткової справи заради мінімальної зарплати на роботі, де тебе навіть не цінують?». Це було як спалах.
Усе вирішилося миттєво. Наприкінці травня мені запропонували просто подивитися одне вільне приміщення. Я зайшла всередину — а там так біленько, просторо, гарно! Я одразу запримітила, куди поставлю великий розкрійний стіл, і вперше за довгий час щиро втішилася, що мені більше не доведеться повзати по підлозі вдома — адже для того, щоб якісно розкроїти виріб, потрібно багато простору.
Саме так я зробила свій головний вибір і відкрила Marysiuk Studio. І зараз я не шкодую про це жодної секунди.
Зараз ми знаходимося у Вашій творчій майстерні. Розкажіть про це місце сили: яка тут панує атмосфера і скільки готових виробів на місяць у середньому вдається створити в цих стінах? Чи є команда, що допомагає Вам із виробами?
Мені чудово бути наодинці з собою. Мене чомусь часто жаліють, а я завжди кажу: «Не треба мене жаліти, мені прекрасно!». Я вмикаю аудіокнижку й працюю. Іноді навіть не помічаю, як минає день. Мені справді цікаво із самою собою, адже я маю час і на улюблену роботу, і на слухання чогось пізнавального.
Багато хто запитує про помічників. Минулого літа в мене була команда дівчат, які проходили практику, але я, відверто кажучи, побоялася делегувати їм роботу. Перешивання старовини — надто відповідальний процес. Якщо зіпсувати унікальну ручну вишивку, ти не зможеш просто піти в магазин і купити таку саму іншу. Тому в цьому плані я завжди все роблю сама від початку до кінця.
Так, через це в мене зараз велика черга. Але це крафтове, камерне виробництво, і я знаю, що краще за мене цей задум не втілить ніхто. Буває, прямо в процесі шиття мені спадає на думку цікава ідея. Я можу зателефонувати замовниці й запропонувати: «А давайте цей клаптик вишивки, що залишився, інтегруємо ось сюди?». І в цьому живому творчому процесі є своя особлива магія.
Кожне старовинне полотно має свою історію. А яке замовлення було для Вас найцікавішим чи найскладнішим? Можливо, якась історія речі чи клієнта запам’яталася найбільше?
Кожен мій виріб є для мене особливим, і я не можу сказати, що було щось дуже складне. Я люблю виклики, люблю, коли мій мозок посилено працює, і не боюся труднощів. Навпаки, вони мене мотивують, коли вирішуєш ту чи іншу задачу. так цікавіше жити. я з самого дитинства справді хотіла й любила шити. Це те, що мені дійсно дається. Навіть зараз я іноді кажу клієнтам: «Ви можете звернутися до будь-кого, адже пошити сорочку з рушника може багато майстрів. Але ви чомусь звертаєтеся саме до мене і готові чекати рік у черзі — саме за моїм баченням».
Це як у мистецтві: один художник малює в одному стилі, інший — у зовсім інакшому. І кожен із них малює добре. Але ви обираєте саме цей конкретний стиль і цю якість виконання, а комусь ближче щось інше. І це абсолютно нормально, кожен має право на свій вибір. Тому тоді я собі чітко сказала: ні, швейна справа — це моє покликання, і я нікому не дозволю зазіхати на мою мрію.
Ваша справа стрімко росте. Як Ви плануєте розвиватися далі? Чи думаєте про масштабування, створення команди, чи плануєте залишати це камерною, виключно крафтовою історією?
Я, наприклад, взагалі не бачу варіантів, як можна поставити таку роботу на автоматизацію. Тут це просто неможливо. Це як у відомих високих домах моди. Навіть якщо вони мають лінії одягу, які штампують масово, у брендів на кшталт Valentino чи Chanel завжди є кутюрне ательє. Поруч із фабричним виробництвом завжди існував простір, де творив сам дизайнер — чи то Габріель Шанель, чи то Валентіно. Так, там працюють із зірками, там зовсім інший ціновий сегмент і рівень, але суть одна: річ створюється індивідуально для конкретної людини, в єдиному екземплярі. І саме такий підхід мені зараз найбільше подобається.
Загадувати наперед я не буду. Раніше я теж запевняла себе, що ніколи не звільнюся з коледжу, що зараз це неможливо. Але коли я на власні очі побачила, як відмовляюся від того, що щиро люблю, заради того, що не приносить мені жодної радості, — це стало останньою краплею. Тому можливо згодом щось зміниться.
Чи відзначаєте з початком повномасштабного збільшений попит на етновироби? Чи у Вас були такі замовлення і раніше?
З початком повномасштабного вторгнення цей потяг до свого дуже загострився. З’явилося глибоке усвідомлення власної ідентичності та вшанування традицій. Якщо раніше ті ж старі рушники десь просто валялися в шафах, то зараз до них ставляться як до чогось надзвичайно цінного, як до реліквії та важливої частини родинної історії. І мені здається, що цей інтерес лише міцнішає, він не зникає.
Сьогодні розвинулося дуже багато українських брендів, зокрема в сегменті масмаркету. І це чудово, адже це теж потужна популяризація нашої культури. Звичайно, блузку моєї роботи можна порівняти з чимось із масмаркету, де річ коштуватиме дешевше, але там ти купуєш те, що носитимуть усі.
Проте я вважаю, що право на життя мають абсолютно різні формати. У гардеробі має бути якась базова, простіша річ, а має бути й ексклюзивна. Щось доступне за ціною, що ти можеш одягати щодня і часто прати, і щось дороге, особливе, що ти будеш більше цінувати й вдягати з особливих приводів.
У цих питаннях ніколи немає однієї абсолютно правильної думки. Мене взагалі завжди дивує або навіть відштовхує зайва категоричність у людях — хоч би в чому вона проявлялася. Життя змінюється, змінюються його періоди, а разом із ними змінюється й наш світогляд. Кожен формат має право на існування.
Ми всі зараз живемо в дуже тривожний час, коли легко вигоріти. Що, окрім роботи, повертає Вам ресурс? Що надихає — сім'я, друзі, відгуки вдячних людей?
Мене неймовірно надихає моя робота. Навіть коли поруч стався приліт (19.11.2025 у м. Тернополі на вул. 15 Квітня відбувся масований ворожий обстріл, внаслідок якого постраждали житлові будинки та загинули мирні жителі — ред.), я відразу прибігла до студії, щоб подивитися, що тут і як. Найбільше тоді хвилювалася за вишивку — за ті унікальні речі, які мені довірили люди. Щойно трохи прибрала все, одразу сіла шити. Робота, мої замовлення та задоволені клієнти — це те, що по-справжньому відволікає й рятує у важкі моменти.
Під час шиття я люблю слухати аудіокниги. Також багато ресурсу мені дає природа: надихаюся квітами та спокоєм на нашій дачі. Надзвичайно цінним для мене є спілкування з сином. І, звісно, вдячні клієнти, які повертаються до мене роками, — це найбільша радість для мене як для майстрині.
Матеріял підготувала Оксана Куцик.
