Українська письменниця, перекладачка та культурна менеджерка Таїсія Наконечна, яка нині мешкає у бельгійському місті Гент, продовжує популяризувати українську культуру за кордоном. У своїй діяльності вона поєднує літературу, волонтерство та культурну дипломатію, розповідаючи світові про Україну крізь власні тексти та проєкти. У розмові Таїсія ділиться досвідом життя українців за кордоном, розповідає про важливість збереження культурної спадщини діаспори та роль сучасної української літератури у світовому контексті.
Ви вже багато років мешкаєте у Бельгії. Що для вас означає «бути українкою за кордоном» сьогодні — особливо у час війни? Це більше про тягар відповідальності чи про нові можливості?
Так, я переїхала до Бельгії задовго до початку Великої війни і тут уже десять років.
Насправді життя за кордоном, як і будь-де, це завжди і про можливості, і про їхню відсутність одночасно (сміється). Все дуже залежить від того хто ти, ким був там, де жив раніше, наскільки ти амбіційний чи амбіційна, наскільки життя у своїй державі тебе влаштовувало.
Конкретно для мене переїзд за кордон — ніколи не був самоціллю чи пошуком можливостей. Я їхала до Бельгії по возз’єднанню сім’ї зі своїм чоловіком-українцем, якого запросили працювати тут в університеті. Він науковець, а якщо говорити про науковий світ загалом, то в час глобалізації ми не можемо маркувати науку категоріями географії. Наука є наука. І у світі є вичерпна кількість лабораторій, які займаються окремими типами досліджень. Зокрема, у випадку з моїм чоловіком, лабораторія, куди його запросили — одна з найкращих у світі.
Тож після переїзду я опинилася в державі, яка була для мене максимально новою і незнайомою, де багато часу займає адаптація – вивчення мови, вивчення правил нового суспільства тощо. Якщо ти не їдеш за кордон на певну посаду, то оці всі так звані нові можливості ти маєш створити для себе сам. Власне, я досі на цьому шляху.
Щодо того, що для мене означає бути українкою не тільки у Бельгії, а й загалом, — це завжди відповідально. Бути українцем ніколи не було просто, навіть в Україні. Єдине, в Україні я не настільки глибоко задумувалася над тим, хто я і що це для мене означає. Тільки коли ти опиняєшся в багатонаціональному середовищі, раптом постає питання, як ти маєш себе презентувати саме як представник своєї культури. І так, бути українкою для мене – це, в першу чергу, про велику відповідальність. Особливо зараз, під час війни.
Якщо говорити про можливості, то бути українцем робить тебе трішки видимішим, але насправді й забирає в тебе багато. Скажімо, в моїй літературній сфері мені було б простіше та ефективніше писати книжки, опановувати мову і концентруватися виключно на професійному, а не займатися громадською роботою на користь України чи нашої місцевої громади – це дуже часо- і ресурсозатратна діяльність. І так, вона дає трохи видимості, але не там і не тієї, яка потрібна для реалізації саме в літературній сфері.
Ще з неочевидного – всі сприймають тебе виключно як українця. Люди не бачать в тобі решти твоєї особистості, а просто вішають ярлик «ти емігрант» або зараз «ти українець». І з тобою говорять лише про війну. І, з одного боку, це добре, бо дає можливість нагадувати про війну і боротьбу України, а з іншого, якщо навколишні сприйматимуть тебе, як людину, з якою можна поговорити виключно про війну, це не буде супер ефективно з жодного боку. Тому доводиться пробиватися через обмеження навішаних ярликів.
З власного досвіду: які виклики є найважчими для українців у діаспорі — мовні, культурні чи, можливо, психологічні?
Викликів багато і вони різнопланові: і мовні, і культурні, і психологічні. Все залежить від ситуації. Якщо людина має амбіції просто ходити на роботу, проводити час із сім’єю, жити своє життя, то знайти баланс простіше. Дуже часто роботу можна знайти навіть з мінімальним знанням мови, а, маючи активну українську громаду, потреба в інтеграції в суспільство може навіть не стояти.
Якщо ж тобі хочеться реалізуватися в конкретних сферах, зокрема в тих, де ти реалізовувався у своєму суспільстві, на це в еміграції піде значно більше часу і зусиль. Це буде значно складніше психологічно, бо фактично потрібно починати з нуля.
З подібними труднощами якраз і стикається більшість наших вимушених мігрантів, переміщених через воєнні дії. І ніби так – ти таки будеш помітним, але таке виділення/ярликування не завжди піде тобі на користь.
Ви стали співорганізаторкою кризового штабу та «Українського комітету біженців у Бельгії». Що було найважчим у цій діяльності — логістика, комунікація чи емоційний вимір?
У той момент нічого не було найважчим. Це був просто мій спосіб справлятися з ненормальною ситуацією.
У людей в Україні не стояв вибір «йти чи не йти» захищати свою країну фізично. Так само в мене не стояв вибір «робити чи не робити». Я мала відповідний досвід, компетенції, щоб підставити свої плечі саме там, де було вкрай потрібно.
Труднощі почалися за кілька місяців на етапі психологічного та емоційного вигорання. У будь-якій волонтерській роботі ти завжди губиш себе. Навіть якщо така діяльність – це твоє покликання, вона сильно виснажує та випалює. А якщо це не твоя сродна праця, то вона випалює ще швидше.
Завдяки навичкам волонтерської роботи й кризового менеджменту мені вдалося бути корисною там і тоді. Вдалося максимально можливо екологічно вийти з цієї ситуації, яка склалася, і завершити в потрібний момент свою участь у безпосередньо гуманітарній діяльності. Зараз сам штаб не функціонує, але з командою, яка тоді зібралася, ми продовжуємо працювати, будувати та перебудовувати українську громаду.
Чи відчуваєте ви, що культурні проєкти — книжки, виставки, зустрічі — інколи впливають на суспільство більше, ніж суто гуманітарна допомога?
Культурні проєкти завжди впливають на суспільство більше ніж гуманітарна робота. Тому що суто гуманітарна робота – це діяльність одного дня. Вона не працює стратегічно. І суто гуманітарна робота з часом стає менш ефективною.
Якщо говорити про кризу на початку повномасштабного вторгнення, гуманітарна робота, яку ми проводили, була дуже потрібна і нам, і Україні. То був етап, коли нічого не було. Якісь речі потрібно було «вибивати», наприклад, медикаменти чи амуніцію.
З часом війна стала просто «звичнішою». Спокійнішою її не можна назвати, бо обстріли тільки посилювалися. Люди (маю на увазі тут, у Європі) до неї «звикли», кількість допомоги зменшилась. І, з одного боку, культурні заходи — це можливість залучити цю допомогу. А з іншого – це відкриває шлях для української культурної дипломатії. Знову ж таки, це не йдеться про всі заходи, не йдеться про всі книжки. Тому що для того, аби ця культурна діяльність була ефективною, потрібно розуміти цільову аудиторії, її потреби, як до неї підступитися, яким тоном з нею говорити.
Тому так важливо, я вважаю, прописати стратегію на рівні держави, але також комунікувати з діаспорами на місцях, які розуміють іншу державу, знають з ким можна говорити і який культурний продукт пропонувати. Адже ми не можемо для всіх закордонних держав використовувати одні і ті самі меседжі чи культурні продукти.
Повертаючись до того, чи є культурні проєкти важливішими за гуманітарку, я б сказала «так». Культурна діяльність повільна, тягуча, вона складна, її не видно. Вона не така, що ти зробив акцію, зібрав на дрон і відзвітував про це в соцмережах. Про культурну діяльність тяжко звітувати, особливо, якщо це робота стратегічна, яка потребує довготермінового планування. Але без цієї бази не буде потім за потреби і гуманітарної допомоги, і будь-якої іншої.
Люди повинні мати емоційний зв’язок, сентимент до нашої культури. Це те, як працює, зокрема і російська пропаганда. Недаремно, ще сто років тому Симон Петлюра, бувши головою Директорії УНР, зібрав чи не всі наявні ресурси, вклав їх у створення народного хору і під керівництвом Олександра Кошиця відправив їх гастролювати світом. І вони так погастролювали, що «Щедрик» став мелодією, яку знає тепер весь світ.
Як ви особисто віднаходите баланс між творчістю, громадською активністю й волонтерством? Чи вони для вас взаємопов’язані?
Чесно, ніяк. Я не знаходжу цей баланс, я його постійно шукаю. Завжди щось провисає. Поступово доходжу до того, що від якихось речей потрібно відмовлятися. Однак я розумію, що в цій ненормальній ситуації мусить бути так. Десь ти жертвуєш здоров’ям, десь сім’єю, десь творчістю. Дуже часто доводиться жертвувати усім, крім громадської діяльності, яка зараз вкрай важлива.
Я виробила собі таке правило, у громадській діяльності я намагаюся обирати проєкти «20% на 80%». Там, де 20% моїх зусиль трансформуються у 80% користі. Плюс обираю виключно проєкти, які відгукуються мені ціннісно, естетично, емоційно.
Балансувати це все з творчістю поки не дуже вдається. Наразі я обираю такі форми творчості, які вписуються в цей ритм
Які українські автори чи твори, на вашу думку, здатні стати «візитівкою України» у світі?
Я б не ставила питання таким чином. Нам не потрібно візитівки, нам треба показати, що в нас є культура. А культура і література — це не лише про візитівку.
Зараз на ринку перекладів загалом більшість українських авторів перекладаються за певними програмами, тобто це не є комерційними проєктами. Ці переклади переважно фінансуються європейськими чи українськими інституціями. Врешті ми маємо ситуацію, коли українських авторів ніби-то перекладають, але їхні книжки осідають десь у бібліотеках на поличках. Їх практично не видно в книгарнях. Купити переклад українського автора зараз хоч і простіше, ніж років десять тому, але все ще серйозний виклик.
Нам не потрібно шукати авторів, які б стали візитівками, тому що в нас є автори, які вже ними стали. Андрій Курков, наприклад, є на багатьох ринках, зокрема англомовному, німецькому, французькому. Його перекладали багатьма мовами. Так само Юрій Андрухович, Сергій Жадан, Оксана Забужко.
Цей підхід з «пошуком візитівок» є дещо радянським і не близьким мені. Ми можемо так говорити хіба що про класиків. Ми маємо перекласти обраних класиків, робити їм промо. Ми можемо робити промо українським авторам, яких обере ринок. Можемо підштовхнути когось кудись. Але штучно висмикувати когось і робити з нього візитівку — це вкрай неефективно. Тому що різні середовища, різні країни, різні ринки вимагають різного стилю написання та різних жанрів.
Так, шлях побудови нової галузі нудний і довгий, але потім вже ця галузь буде ефективно продавати себе за кордон і працювати сама на себе.
Ви — не лише письменниця, а й культурна менеджерка. На вашу думку, чи можна сьогодні прирівняти діяльність у сфері культури до своєрідної дипломатичної місії?
Є прекрасні зразки дипломатичної роботи в культурній сфері. Наприклад, проєкти, які роблять Мистецький арсенал, Книжковий арсенал, PinchukArtCentre, Український Інститут Книги в Україні і за кордоном. Є і «локальні» проєкти в окремих країнах. З останнього про що чула, в Перемишлі відбувся літературний польсько-український фестиваль «Місто з рікою», в Нідерландах відбувся літфестиваль, в Осло відбуватимуться Дні української культури. Певною мірою успішним культурно-дипломатичним проєктом виявилась наша виставка «100 років українці в Генті», яку наша громада реалізовувала спільно з місцевим управлінням збереження історичної спадщини. Загалом, то так. Мабуть, культурний менеджмент за кордоном можна назвати дипломатичною місією. Але за умови, коли люди розуміють, що вони роблять і з якою метою
Українська діаспора завжди мала свої центри — від «Просвіти» до пластових осередків. Як ви бачите сучасну роль діаспори у збереженні та передачі нашої культурної спадщини?
У діаспорі за кордоном завжди були культурні, освітницькі, громадські центри, які зберігали українську ідентичність. На це, звісно, були причини, тому що у свій час фактично цілий уряд України перебував в екзилі. Більшість людей, які вболівали і боролися за самостійну незалежну Україну в часи і після Другої світової війни, йдеться про ОУН та інших активістів, були в еміграції. І тому логічно було, що свідома частина України дбала про збереження цієї ідентичності.
Якщо ми не хочемо втратити тих сім мільйонів людей, які зараз, згідно з даними ООН, виїхали за кордон, то наша країна, а не діаспори, повинна організовано подбати про збереження їхньої ідентичності. Тому що держава Україна зацікавлена в цьому збереженні, як ніхто інший.
Ворог вбиває нас не тільки фізично, він намагається витерти українськість як таку. Українські діти, які перебувають тут, за кордоном, дуже швидко асимілюються. Особливо, зважаючи на те, що велика частина сімей у побуті послуговуються російською і фактично з українського в них не залишається нічого.
Можна констатувати, що з переміщенням цих людей фактично відбулася етнічна чистка. Оскільки, якби діти залишилися в Україні, в українському контексті, вони б виросли в цій ідентичності. А за кордоном багато з них ризикують її втратити. Тому я б вважала доречним тут вжити саме цей термін міжнародного права – етнічна чистка. Можливо, згодом юристи якраз і займуться доведенням того, що розгортання бойових дій та руйнування міст на сході України цей й була масова етнічна чистка.
На жаль, не можна сподіватися, що тільки руками волонтерів, які проживають у діаспорі, можна буде це все зберегти. Гадаю, в довготерміновій перспективі, нам усім доведеться подивитися на себе як на глобальну націю і навчитися жити з викликами та можливостями, які цей статус нам відкриває.
Чи відчуваєте ви, що сьогодні культура й література виконують функцію терапії — і для українців у діаспорі, і для тих, хто лишився вдома?
Культура і література зокрема, зараз виконують роль такого собі компасу й дороговказу для людей, які загубилися і шукають свою ідентичність. Це досить складний психологічний стан, коли ти втрачаєш через примусове переміщення чи інші причини частину своєї ідентичності або перестаєш себе розуміти. І ось саме дослідження культури та літератури допомагає зрозуміти: хто ти є в цьому світі. А потім презентувати себе світу. В цьому випадку ми можемо говорити про такий персональний терапевтичний ефект. Також розуміти, хто є нашою групою, нашою «зграєю»..
Література, особливо її короткі форми, допомагають проживати щоденні досвіди та емоційні стани, які є універсальними для більшості людей. Саме в цьому я бачу причину такого буяння в теперішній українській поезії. Тож так, до певної міри культуру можна вважати терапевтичною. Головне пам’ятати, що вона не може замінити справжньої терапії, до якої варто обов’язково звертатися за необхідності.
Ви працюєте з мовами, літературою, живописом. Якщо б довелося залишити лише один інструмент для вираження себе й України у світі — що б це було?
Складне питання, я постійно шукаю на нього відповідь. Якщо я займаюсь активно живописом, то в мене бракує часу на заняття літературою і на навпаки. Я досі не відповіла собі, що я б хотіла залишити. Якщо потрібно було б обирати, то я залишила б поезію. А так, я не хочу і не можу вибирати. Я мрію також колись реалізуватись уповні і як візуальний митець, тому що зараз ця частина мене певною мірою на паузі.
Якою ви бачите ідеальну взаємодію між українськими митцями й культурними інституціями в Європі? Це має бути тимчасове явище — «поки війна» — чи стратегічна співпраця на десятиліття вперед?
Це аж ніяк не має бути тимчасовим явищем. Якщо це тимчасове явище, то про співпрацю не йдеться. Співпраця – це коли налагоджуються глибинні зв’язки, коли відбувається взаємозбагачення. Ми щось віддаємо і щось отримуємо.
Я собі це уявляю, як виплекане стале партнерство, що спирається на міцний фундамент, на взаємний інтерес і взаємну вигоду. Переконана, нам є що запропонувати і чим збагатитися у цьому широкому світі, велику частину якого ми ще навіть для себе не дослідили. І тут я маю на увазі навіть чисто географічний аспект, хоча, безумовно, й культурний також. Адже якщо Європу чи глобальніше – Захід, ми хоч трохи розуміємо, то так званий «глобальний Південь» – країни Азії, Африки і Південної Америки, це більшою мірою певна терра інкогніта для нас. І зараз, як бачимо, це грає нам абсолютно не на руку в міжнародній політиці.
Я плекаю таку амбітну мрію, щоб ми стали важливим глобальним гравцем і мали партнерства та культурний обмін зі всіма стратегічними регіонами на всіх материках. Тоді це означатиме, що ми зайняли своє місце у світовій культурі та літературі
