Creative Women Publishing називає себе видавництвом, створеним жінками для жінок. Чи було у вас відчуття, що ви не просто видаєте книги, а будуєте певну культурну інфраструктуру?
Гадаю, наш випадок — класичне підтвердження того, що відбувається, коли ще не бачиш дороги, але наважуєшся зробити перший крок, ідеш уперед попри сумніви, виклики й страх, слідуєш за своєю мрією — і дорога відкривається, розгортається перед тобою так, як ти й не сміла сподіватися. Ті, хто виявляв цікавість до нашого контексту й передісторії, знають, що видавництво фактично постало з руїн жіночого креативного простору Creative Women Space, який успішно ріс і розвивався протягом двох активних років у серці Києва. І, певно, ріс би далі, якби не COVID і всенаціональний локдаун, які змусили нас зачинити двері простору й замислитися: а що далі?
Ми живемо у VUCA-світі (volatile, uncertain, complex, ambiguous) — дуже нестабільному, невизначеному, надскладному й неоднозначному світі, який важко зрозуміти і в якому важко щось планувати наперед. Саме зараз, в Україні, ми ще й четвертий рік живемо в страшній геноцидальній війні росії проти України й щодня намагаємося зберегти власні життя, рештки здорового глузду, чорне почуття гумору (яке так часто допомагає виживати) і здатність дивитися за горизонт і бачити там не грозові хмари, а світло. Ось у таких умовах — спочатку під час COVID, а потім після початку повномасштабного вторгнення — ми з командою заснували видавництво Creative Women Publishing: видаємо книжки, створюємо робочі місця, розвиваємо бізнес, промотуємо читання й письмо та творимо сенси. Ми постали завдяки великому кредиту довіри і за підтримки нашої спільноти: гроші на першу книжку «Про що вона мовчить» ми зібрали на Спільнокошті — краудфандинговій платформі «Велика Ідея» — і зібрали надзвичайно швидко. Від самого початку стало зрозуміло, що ідея феміністичного видавництва, створеного жінками для жінок, а також концепт самої книжки — особисті історії жінок, які говорять про замовчувані й табуйовані теми в Україні — відгукнулися людям. Так усе почалося.
У перший рік нашого існування в портфелі було всього дві книжки, і з цими двома книжками ми дуже успішно дебютували на Книжковому Арсеналі, а також були на книжкових ярмарках у Дніпрі та Маріуполі. І вже зараз, у 2025 році, коли я озираюся назад на пройдений шлях і бачу, куди ми прийшли, враховуючи ті вихідні умови, в яких ми йшли й продовжуємо йти, я пишаюся результатом команди. Якби не люди, якби не всі ці фантастичні жінки, які щодня, попри фізичний і моральний стан, приходять на своє робоче місце й роблять фантастичні речі, нічого б не було.
У 2024 році ми стали лауреатами премії «Читомо»: увійшли в ТОП-5 трендсеттерів видавничого ринку й здобули Спеціальну відзнаку від Франкфуртського книжкового ярмарку. Отож у жовтні цього року поїдемо представляти Україну й наше видавництво на одному з найбільших і найпотужніших міжнародних книжкових ярмарків, де матимемо власний стенд. Ми перевидали ключове й знакове для України видання — жіночий альманах «Перший вінок», який в Україні не перевидавався 137 років, і зробили це видання ошатним і надзвичайно успішним (перші два наклади розійшлися миттєво протягом місяця, і наразі ми надрукували третій, який теж активно продається). Ми заснували серію авторських дебютів #проявляйся, щоб підтримувати авторок-початківниць і видавати їхні твори; також маємо серію «СВОЄ: український фемінізм», де видаємо й перевидаємо ключові феміністичні праці (зокрема «Білим по білому: жінки в громадському житті України, 1884–1939» Марти Богачевської-Хомяк, «Безстрашні: історія українського фемінізму в інтерв’ю» Тамари Марценюк). Готуємо до видання «Минуле заради майбутнього: Жіночий рух Наддніпрянської України II пол. XIX — поч. XX ст. Сторінки історії» Людмили Смоляр; разом із дослідницею Ніколь Дзюб працюємо з вибраними творами з щоденників Марії Башкирцевої; разом із науковицею, докторкою філологічних наук, членкинею Української асоціації дослідників жіночої історії Аллою Швець готуємо до видання феміністичні есеї Наталії Кобринської «Жінка і свобода: феміністичні есеї Наталії Кобринської» та її художні твори «Психограми». Працюємо над концепцією Школи письма «Вона пише» і над відбудовою в Болехові хати першої української феміністки Наталії Кобринської, щоб створити там письменницьку резиденцію «Дім Кобринської».
Вже зараз я розумію, що в нас справді вибудовується певна сенсова екосистема, покликана підтримувати й посилювати жінок в Україні, бо ми не лише видаємо книжки — ми будуємо навколо наших видань спільноту жінок, які читають, пишуть, думають, мріють і діють. І так, в умовах війни це надважливо.
Ви працюєте в команді без ієрархії, у колі співзасновниць. Як вам вдається зберігати баланс між творчістю та спільним управлінням? Чи бувають моменти, коли демократія в творчому процесі стає викликом?
Наразі команда значно розширилася: окрім співзасновниць (їх шість, але лише четверо задіяні в операційній роботі), ми запросили в команду п’ять експерток від початку 2025 року, що, на мою думку, свідчить про активне зростання видавництва й кількості робочих напрямів та задач. Так, наша команда — типовий приклад так званої бірюзової організації; це модель бізнесу, яка характеризується високим ступенем самоорганізації, свободою у прийнятті рішень, спільними цінностями, які надихають і ведуть нас уперед, а також спільним розумінням, куди ми йдемо й навіщо. Попри те, що певною мірою ми вже зараз будуємо вертикаль, у нас відсутній жорсткий контроль: ми керуємося принципом рівності й вважаємо, що всі голоси й погляди однаково важливі. Ми дуже зацікавлені в тому, щоб ті, хто приходять у команду, росли й розвивалися разом із видавництвом. Тож у нас достатньо свободи, «зеленого світла», креативності й довіри, аби працювати злагоджено й результативно. Наш єдиний виклик — досі більше робочих задач, аніж рук, які можуть їх підхопити. Тому я завжди переживаю за моральний стан кожної в команді, бо переконана: люди — найголовніше й найбільша цінність. Будь-який бізнес чи проєкт творять люди, і дуже важливо, щоб кожна почувалася не на межі вигорання, а мотивованою, у безпеці й у доброму гуморі. Над цим і працюємо.
В українській книговидавничій сфері досі переважає «традиційний» підхід. Чим, на вашу думку, жіночий погляд змінює цей ландшафт?
Насправді бачу багато креативних і сміливих рішень. Видавничий ринок росте стрімко: чи не щомісяця з’являються нові видавництва, обкладинки книжок вражають колористикою й стилістикою, як і теми та акценти видавничих портфелів. Все це зараз дуже потрібне — різні погляди й експерименти.
Що стосується нашого видавництва Creative Women Publishing, то ми від самого початку граємо за власними правилами. Я часто чула фразу «А шо так можна було?» Виявляється, все можна, якщо це не порушує закон і чиїсь права. Як я вже згадувала, у нас бірюзова організація й ми тяжіємо до горизонтальної системи управління; гроші на першу книжку ми зібрали на Спільнокошті, запросили авторок у першу книжку «Про що вона мовчить» на умовах pro bono (без авторських гонорарів), і всі вони погодилися, надавши нам безпрецедентний кредит довіри, бо підтримали не лише ідею книжки, але й появу нашого видавництва. У нас досить унікальна історія: ми постали зі спільноти, яка вірила в нас, можливо, навіть більше, ніж ми самі.
Мені дуже подобається спостерігати, як останні кілька років зростає інтерес до літератури, написаної жінками: з’являються цілі серії, передруки, репринтні видання, видавці працюють з архівами й «дістають» тексти, які раніше не були опубліковані; популярним є жанр автофікшн (у якому пишуть переважно жінки). Це страшенно тішить! Мені здається, жіночий погляд у книговиданні — передусім вразливість і сміливість: вразливість і чутливість до того, що тривалий час замовчувалося, і сміливість виносити ці теми на світло, до обговорення, ставити незручні питання і змушувати суспільство дивитися туди, куди не завжди хочеться. Цей погляд змінює книжковий ландшафт, бо розширює уявлення про те, що таке література, які історії варті бути почутими і хто має право їх розповідати.
«Перший вінок» понад століття тому став маніфестом жіночої літературної єдності. Коли ви вперше тримали в руках видану книгу — що відчули?
Я відчула невимовну гордість, що нам як команді вдалося все втілити якнайкраще. Коли ми підступалися до цього проєкту, ми розуміли: перевидавати «Перший вінок», перше видання якого в 1887 році не здобуло очікуваної популярності, — великий ризик. «Хто не ризикує, той не п’є шампанського», — каже народний фольклор. Ми дуже хотіли «випити шампанського» всією командою — тим більше, що робота над цим виданням, і його книжкою-посестрою «Ті, що творили “Перший вінок”», виявилася дуже складною й викличною.
Хочу згадати професорку, дослідницю жіночої історії Аллу Швець, яка досліджувала постать Наталії Кобринської цілих десять років — її наставництво на кожному етапі підготовки надзвичайно нас підтримувало. В результаті ми зібрали понад 120 людей на презентацію «Першого вінка» в книгарні «СЕНС» на Хрещатику, і всі разом святкували вихід цього знакового видання. Книга вже переживає свій третій наклад. Окрім сенсової цінності, вийшло ще й дуже ошатне й красиве видання; окремі слова подяки — нашій артдиректорці Галі Вергелес, яка у білих рукавичках сканувала перше видання й подарувала нам надзвичайно красиве перевтілення у 2025 році.
Чому саме зараз настав час для перевидання «Першого вінка»? Які сенси з того альманаху особливо резонують у 2025 році?
А чому ні? Хтось мав це зробити — і я тішуся, що це зробили ми. Якщо подивитися на життєвий шлях Наталії Кобринської, чим вона займалася й як взаємодіяла з жінками, і порівняти це з історією створення нашого видавництва, стане зрозуміло: ми фундаментально схожі.
Мене дуже відгукуються слова пані Наталії: «Того, що я сама осягнула, бажала я своїм посестрам». Наталія Кобринська вірила, що література впливатиме на «розвій жіночого духа», і ми віримо в те саме. Саме тому видаємо книжки, які надихають жінок діяти, мріяти й втілювати задумане, знаходити в собі голос і впливати на інших та на суспільні процеси. Особливо багато юних дівчат обирали для себе «Перший вінок». Цікавими є кілька феміністичних есеїв Наталії Кобринської, де вона говорить про важливість економічної свободи жінки, про розподіл домашніх обов’язків та про рівне право на освіту й працю. Це сенси, що й сьогодні залишаються болючими — ми й досі щодня доводимо їхню актуальність. Перевидання «Першого вінка» нагадує: боротьба за свободу й можливості жінок почалася задовго до нас, і тепер наш обов’язок — не дати естафеті загубитися, а, навпаки, посилювати її.
Під час роботи над репринтом та збіркою есеїв про авторок мене найбільше вразила історія Ольги Франко: від інституту шляхетних дівчат, кількох іноземних мов і гри на роялі до життя в селі, народження дітей і божевілля. Особливо зворушливі її останні дні, коли вона майже не вставала з ліжка й була дуже слабка; одного разу прислуга почула звук рояля. Виявилося, що, ослаблена, Ольга підвелася й сіла за інструмент, аби зіграти — для мене це було повернення додому, до себе, нехай і на схилі літ. Кожного разу мене зворушує цей момент у есеї про неї у збірці «Ті, що творили “Перший вінок”».
Також вражає принциповість Наталії Кобринської. Катерина Довбенчук, одна з 17 авторок «Першого вінка», була неписьменною і свій текст — етнографічну розвідку про парубкування й дівоцтво — надиктувала братові, письменникові й громадському діячеві Михайлові Павлику. Михайло Павлик записав текст і вирішив доповнити його переднім словом, певним роз’ясненням (сучасні феміністки, напевно, назвали б це mansplaining). Наталія негайно викреслила передмову й наполягла, що в жіночому альманасі чоловікові бути недоречно, бо це перекреслює цінності творення такого видання. Загалом, коли читаєш збірку есеїв про кожну з 17 авторок, створюється відчуття, що тодішнє літературне життя було схоже на суміш серіалу «Санта Барбара» та сучасних «Бріджертонів».
Як ви бачите сучасну «жіночу прозу» — чи потрібна нам окрема категорія, чи настав час говорити просто «українська література» без гендерних акцентів?
Я завжди згадую коментар Тамріко Шолі, авторки бестселерів «Всередині жінки», «Всередині чоловіка»: одного разу під час інтерв’ю її запитали з підводкою: «От ви пишете як жінка…» Тамріко миттєво відповіла: «А як я маю писати? Як восьминіг?» Письменник чи письменниця — це людина з досвідом і голосом, яка розповідає свою правду. Незалежно від гендеру, текст може комусь подобатися або не подобатися. Мені, приміром, дуже подобається есе Урсули Ле Гуїн «Disappearing Grandmothers» («Бабусі, які зникають») — раджу прочитати тим, хто читає англійською. В есеї авторка розповідає про суспільство, в якому чоловік-письменник і роман — це канон, а жінка-письменниця й її текст часто сприймаються як несуттєві. Урсула наводить приклади мови рецензентів, які використовують різні етикетки щодо творів чоловіків і жінок: слова на кшталт «романтичний», «легкий», «невагомий», «милий» частіше стосуються книжок, написаних жінками.
На мою думку, фокус видавців має бути не лише на гендерній збалансованості книжкових полиць і кількості виданих позицій, але й на культурі читання, просвітництві й популяризації читання як стилю життя. Бо що робитимемо з тисячами виданих книжок, якщо їх ніхто не читатиме? Згідно з дослідженням Research & Branding Group 2019 року, більшість українців практично не читають книжок (57%); те саме дослідження показало, що 47% жінок читають регулярно проти 38% чоловіків. Якщо проаналізувати гендерну структуру відвідувачів курсів із письменницької майстерності, то переважно це жінки. Жінки частіше прагнуть ставати кращими; чоловіки іноді задоволені тим, ким вони є. До жінок завжди більше прискіпливої уваги: до зовнішності, освіченості, манери говорити й писати. Зрештою, чому ми говоримо «жіноче письмо», але не «чоловіче письмо»? Врешті-решт важить хороша історія.
Чи відчуваєте ви, що українське суспільство готове сприймати жіночу відвертість у літературі без стереотипів і цензури?
Українське суспільство ще в процесі еволюції. Війна значно пришвидшує ці процеси, але незрілого, інфантильного й позбавленого критичного мислення ставлення — досі багато. І воно поруч. Візьмімо ситуацію навколо презентації у Львові книжки-дослідження Оксани Брюховецької «Голоси BLM», що вийшла у видавництві «Човен». Важко уявити, що в 2025 році в Україні авторка й видавництво можуть отримувати погрози фізичної розправи та потік расистських і ненависницьких коментарів у соцмережах. Хто ці люди, які бажають смерті іншим під час війни? Хочеться думати, що це боти, але велика частина — живі й справжні люди: наші сусіди, можливо колеги, люди, які обідають у тій самій кав’ярні, їздять у громадському транспорті чи гуляють у парку.
Ці люди, як і ми, живуть під час найстрашнішої геноцидальної війни, але ціннісно перебувають на відстані світлових років. Часто навіть не читаючи книжки, вони протестують проти чогось, що, на їхню думку, загрожує звичному укладу життя. Те саме відбувається з Маршем Рівності чи презентацією книжки на тему ЛГБТК+: жіноча відвертість у літературі піддається переслідуванням. Коли ми тільки анонсували створення нашого феміністичного видавництва в одній онлайн-спільноті, нас ледь не «спалили на вогні». Книжка Ольги Карі «Хрестик, або Дуже кривава книжка» про менструацію, яка вийшла у нашому видавництві, досі викликає спротив і відразу. І все це — відтінки суспільства, в якому ми живемо. На тлі екзистенційної війни такі питання можуть здаватися другорядними — але це не так. Ворог прагне знищити в нас усе людське, і ми не маємо права дати йому такої можливості. Література й книжки — те, за що ми повинні триматися з усіх сил, аби зрощувати в собі Людину і формувати демократичне суспільство, не лише «homo sapiens», але й «homo empathicus» — людину, яка розуміє почуття інших.
Український ресторан у Лондоні отримав визнання Michelin
Різдвяний мюзикл «Жив пес Сірко» режисує Василь Байдак
«Василь Стус. Поки ми тут, усе буде гаразд» відкриється в Арсеналі
Всесвіт Якова Гніздовського відкриється в Києві
Музика, що перетворюється на допомогу: MEGOGO MUSIC AWARDS 2025
