Авторка: Тетяна Білик
Фотографиня: Тетяна Ринкова
Як усвідомлення української ідентичності змінило Ваше життя? Чи важко було відмовитися від стереотипів, з якими довелося рости?
Відповідаючи, у мене з’являються сльози, адже мені шкода, що я пройшла довгий шлях тривалістю у 29 років до повного усвідомлення самоідентичності. Це відчуття для мене – як повернення додому, до самої себе! Я виросла в українській родині з українськими традиціями, моя бабуся була вірянкою, проте в якийсь момент я втратила зв’язок з цим усім.
Спочатку я ходила до школи в селі Царичанка (Дніпропетровська область, – ред.), але згодом наша сім’я переїхала до Дніпра. 20 років тому місто було просякнуте російською мовою, культурою, стереотипами. У 1 класі я спілкувалася українською, але однокласники висміювали, виправляли й казали, “як правильно говорити”. Вони несвідомо принижували, називаючи мене селючкою, бо українська асоціювалася в них із селом. Щоб не бути білою вороною, я швидко опанувала російську, почала писати й думати нею.
Проте у 2022 році свідомо вирішила повернутися до української – мій принциповий вибір, який зробила з перших тижнів великої війни. Було нелегко, адже все доросле життя я мислила російською. Мені довелося перебудовувати свідомість, вчитися думати українською, щоб говорити чисто й грамотно. Я робила паузи, перекладала слова в голові, перш ніж їх озвучити. Але зараз, озираючись на пройдений шлях, пишаюся собою. Українська мова стала для мене домом і безпекою, а коли чую російську – відчуваю загрозу.
24 лютого я провела чітку червону лінію: видалила з плейлистів усі російські пісні, викреслила зі свого життя людей, які були проти України, розірвала будь-які зв’язки з тим, що асоціювалося з російською культурою. Мені не було важко відмовитися від нав’язаних стереотипів, наприклад, що українці – меншовартісні, а українська мова – селянська, що в Карпатах живуть жорстокі люди, налаштовані проти Сходу України. Усе це виглядало абсурдно, коли я почала подорожувати й знайомитися з місцевими жителями. Я зрозуміла, що такі стереотипи є наслідком неосвіченості та примітивності, це чужі думки, які люди несвідомо передають далі. Зараз впевнено можу сказати, що моя думка формується лише на власному досвіді. Важливо знайти власний шлях і навчитися бачити правду за межами суджень інших.
Що було найскладнішим, переосмислюючи своє місце в українському культурному просторі?
Найстрашнішим для мене було усвідомлення, наскільки мало я знаю про українську культуру, наскільки поверхнево знайома з історією України. Як і більшість з нас, вивчала історію в школі та університеті, але ніколи не заглиблювалася в неї. Коли почала експедиції Україною, мені стало відверто соромно: я не знала багатьох митців, які, виявляється, були видатними, започаткували мистецькі напрямки та отримали визнання у світовій культурі. А я про них навіть не чула! Розумію, що багато українців теж не знають, тому що в школі ми чомусь вивчали Лєрмонтова й Пушкіна, їхні вірші, а нашу літературу обходили стороною.
Скільки маємо видатних поетів, художників, скульпторів, архітекторів. Їхня кількість неймовірна! Коли сьогодні відвідую лекції про українську культуру, знайомлюся з майстрами, які продовжують розвивати наші традиційні ремесла, – я готова тим людям руки цілувати за те, що зберегли українську культуру. Вони передають знання, вміння, традиції, що отримали від дідів і прадідів, дбають про нашу ідентичність. Зараз я така спрагла до української культури, що намагаюся охопити якомога більше. Як губка, вбираю всю інформацію про нашу спадщину. Чим далі заглиблююсь, тим краще відчуваю себе у світі, тим більше самостверджуюсь як українка. Для мене соромно не знати власної історії, коріння, культури. На сьогодні це фундамент для кожного українця.
Яку роль у цьому процесі зіграв Ваш чоловік, родом із Галичини? Чи вплинув Ваш шлюб на глибше розуміння української культури?
Запитання дуже інтимне, але й важливе. Беззаперечно, шлюб з моїм чоловіком вплинув на глибше розуміння української культури. Переїзд до Львова став одним з найважливіших рішень у житті. Мешкаю там вже півтора року, хоча ніколи не планувала подібного. Ще до війни я започаткувала бізнес цьому місті та приїжджала лише у справах. Відверто кажучи, мала складнощі у взаємодії з місцевими та вважала, що їхній менталітет мені не близький. Здавалося, Львів був чужим і я ніколи не зможу знайти в ньому свій дім.
Але доля склалася інакше. Я зустріла галичанина, й наше кохання змінило моє життя. Переїзд до Львова видався морально складним, але поступово я адаптувалася. Згодом зустріла цікавих людей, знайшла своє коло спілкування. Чоловік – галичанин із лемківським корінням. Він є втіленням тих гарних традицій, які стали частиною мого життя. Наприклад, одружувалися ми у вишиванках. Уявіть собі, я, людина, яка завжди мріяла про вишукану весільну сукню, раптом обрала вишиванку! Ми навіть поїхали на весільну фотосесію у “Шевченківський гай” (скансен у Львові з офіційною назвою Музей народної архітектури та побуту імені Климентія Шептицького, – ред.) і це було настільки проникливо й символічно для мене!
Чоловік закохав мене у Львів і українську культуру. Він обожнює українське мистецтво, постійно відкриває для мене нові імена й твори. У нас є традиція: кілька разів на тиждень відвідуємо музеї, галереї, виставки. Через культурні зміни я пізнаю себе заново й відчуваю зв’язок з нашим корінням. Я щаслива, що мій шлях до глибшого розуміння української культури пролягає через любов і підтримку близької людини.
Чи бачите Ви культурні відмінності між Сходом і Заходом України сьогодні та що, можливо, об’єднує ці дві частини?
Я не хочу порівнювати в негативному руслі, бо неправильно ставити на ваги Схід, Захід, Північ, Південь чи Центр України. Кожен її регіон – унікальний і неповторний, із власними діалектами, архітектурою, кухнею, звичаями, традиціями, релігійними тонкощами. Україна – величезна територія, багата на історію, традиції та культуру. І це чудово!
Коли я подорожую країною, то щиро захоплююся тим, наскільки вона різноманітна. Я люблю відвідувати Одесу, щоб скуштувати форшмак чи свіжу рибу, сходити на “Привоз”, послухати місцевих продавців з їхнім гумором і діалектами. Або поїхати на Закарпаття за бограчем, поспілкуватися з тамтешніми мешканцями, відчути їхню унікальну культуру. У Полтаві мені, наприклад, смакують полтавські галушки чи бабусині товченики. Ці регіональні відмінності є тим, що нас об’єднує, а не роз’єднує. Вважаю, що культурний обмін є містком до ще більшого єднання.
Варто запровадити програму для школярів з екскурсіями різними регіонами України. І мова не лише про туристично відомі області, а й менш популярні, як-от: Сумська, Чернігівська, Житомирська чи Тернопільська. Це допоможе дітям краще зрозуміти локальну унікальність та водночас побачити, що всі ми є частиною однієї великої культури. Якщо створити таку програму для шкіл, це могло б стати фундаментом для взаєморозуміння. До того ж важливо розвивати внутрішній туризм: доступність цін, розширення інфраструктури та цікаві програми сприятимуть тому, що люди подорожуватимуть і більше дізнаватимуться про інші куточки України.
Яку методологію чи систему використовуєте під час досліджень української культури? Як обираєте теми для своїх матеріалів?
Насправді я роблю все інтуїтивно, рухаюсь за покликом серця – у мене немає якогось конкретного списку митців чи ремісників, про яких я хочу розповісти. Часто інформація приходить випадково. Люди з мого оточення знають, чим я займаюся й самі підказують: “Мирося, зверни увагу на цього майстра в селі, про нього ніхто не знає” або “Ця майстриня виготовляє вишиванки вже 70 років, але про неї мало хто чув”. Коли чоловік знаходить щось цікаве, ділиться зі мною, я починаю глибше це досліджувати.
Буває, починаю з базарчиків чи подорожей до сіл, спілкуюся з місцевими, питаю про цікавих людей чи ремесла. Люди охоче розповідають про своїх земляків, про унікальні історії чи легенди, які вони зберігають. Тож я й почала їздити в експедиції на основі особистих знайомств і порад. Згодом все переросло, ніби в снігову кулю, яка збільшувалася: до мене зверталися з новими рекомендаціями, пропонували нові ідеї.
Разом з командою ми пишемо сценарій і вирушаємо за новими знаннями. І все це навіть не про роботу, а про велику пристрасть, яка дає змогу пізнавати Україну в усьому її різноманітті.
Чи є місця в Україні, які Вас надихають по-особливому? Які регіони досліджували найбільше?
На сьогодні найбільше досліджувала Львівську область, знімала про багатьох митців, але мрію подорожувати всією Україною. Хочу відправлятися в експедиції, щоб вивчати кожну область окремо, бо там, без сумніву, є неймовірні й талановиті люди, які через успадковані від пращурів ремесла несуть у собі ДНК українців.
Місць, які особливо мене надихають, є два. Перше – маленьке рідне село Царичанка. Там похований увесь рід по батьківській лінії, частина роду по маминій. Кожного разу, коли приїжджаю туди, відчуваю захист і натхнення. Там моя улюблена річка Уріль, в якій купалася в дитинстві (до речі, її колись вважали найчистішою в Європі). На ній досі квітнуть білі лілії та жовті глечики, які ми називали кувшинками, а ще є неймовірні соснові ліси. Царичанка – місце моєї сили, де я завжди відчуваю себе вдома.
А друге – Карпати. Коли підіймаєшся на вершину гори, зачаровуєшся величчю й багатством природи. Україна має все: гори, моря, полонини, ліси, річки, озера. І для мене, як для людини, що відвідала безліч країн, українська природа – одна з найкрасивіших у світі. Ми маємо всі сезони, кожен з яких приносить неповторну красу та багатство.
Що Вас найбільше здивувало під час вивчення української історії чи ремесел?
Коли ми з командою їдемо в експедиції, то намагаємося спілкуватися і знайомитися з людьми похилого віку: вони є носіями цікавих історій, традицій та легенд. Траплялися нам й трагічні розповіді, зокрема про москалів, що приїздили та знищували локальні ремесла, аби стерти українську ідентичність. Наприклад, так було з гаварецькою чорнодимленою керамікою на Львівщині.
У 60-ті роки москалі активно знищували гончарство. Вони накладали високі податки на гончарні вироби, тож ремісники були змушені або припиняти діяльність, або змінювати професію, бо не могли сплачувати такі суми. Деяких гончарів родинами висилали в Сибір, що завдало великої шкоди ремеслу, яке передавалось від батька до сина. Процес руйнування української автентичності дуже мене приголомшив і вкотре доводить, що москалі нищать націю, починаючи з її мови та культури.
Чи є традиції або ритуали, які Ви впровадили для себе після знайомства з ними?
Співання народних пісень разом з родиною. Я дуже хочу передати цей звичай моїм дітям, бо він про український затишок, тепло, талант нашого народу створювати неймовірні пісні з глибокими сенсами (про людей, кохання, дружбу, красу природи). Мама навчила мене багатьох народних пісень. Коли ми їздили до бабусі в село, то співали всю дорогу.
Ще одна традиція, яку продовжуємо у родині, – вечірні ритуали. Щоразу, коли сідаємо вечеряти, запалюємо свічки з натуральної вощини в гарному трисвічнику. Цей звичай походить з давнини, коли люди не мали електрики. Частиною нашої родини він став, бо тепло від свічок наповнює дім затишком, особливо під час блекаутів, коли подібні ритуали проводять майже в кожному українському домі.
Що надихнуло створити YouTube-канал Pro Remeslo? Які теми є для Вас найбільш особистими?
Не можу точно згадати той момент. Я надихнулася проєктом “Реальна історія” Акіма Галімова, який досліджує українську історію, і розуміла, що нішу про українські ремесла ще не заповнено, тож вирішила зібрати команду.
Під час однієї зі своїх експедицій познайомилася з дуже цікавими активістами й вирішила запропонувати їм ідею: створити просвітницький YouTube-канал, де ми як звичайні мандрівники досліджуватимемо автентичні ремесла й ділитимемося цими знаннями з іншими. Спершу ми ставили за мету самостійно розібратися в глибині української автентичної культури. І, звісно ж, чому б не фіксувати цей процес на камеру і не транслювати його для інших?
Ми живемо в часи, коли українці повертають собі те, що втратили. росія століттями знищувала, відбирала та привласнювала нашу культуру, що справді розриває душу від несправедливості. Тому під час великої війни, коли боремося не лише за людей та землі, але й за створення нації, пам’яті та культури, виникла потреба в більшій кількості таких просвітницьких каналів.
Чи відчуваєте вплив сучасних тенденцій на цікавість до ремесел? Як змінилося ставлення до української спадщини за останні роки?
На жаль, багато українських ремесел вже відмирають або забуваються. У період швидкого розвитку технологій все, що робиться руками, часто стає автоматизованим. Наприклад, печі для випалювання кераміки, які раніше працювали на дровах, змінилися на електричні. Колись то був важкий фізичний процес: підготувати дрова, висушити їх, побудувати піч, доглядати за нею, а потім випалювати вироби, щоб кераміка не тріснула й набула правильного кольору. Зараз достатньо поставити вироби в електричну піч, встановити температуру, час. Але, на жаль, у таких печах гаварецька чорнодимлена кераміка не може досягти свого автентичного вигляду. Те ж саме стосується й ткацтва. Раніше майстрині вручну протягували шкірну ниточку на верстатах, і килими могли виготовлятися кілька місяців, що надавало їм величезної цінності. Зараз вже ні. З появою нових технологій багато ремесел занепадають, і це дуже прикро.
За останні роки ми почали більше цінувати те, що маємо, усвідомленіше ставимося до речей, зроблених руками. Але ми повинні ще активніше розповідати молодому поколінню, що українська культура неймовірно багата.
Як часто під час досліджень зустрічали майстрів чи техніки, про які мало хто знає?
О, про це я можу говорити вічно! Кожне ремесло має свою унікальність і цінне тяжкою працею майстра: килимарство, гончарство, виготовлення гуцульських прикрас і аксесуарів… Зокрема, я дуже люблю та хочу популяризувати через свій бренд ҐAVA гаварецьку чорнодимлену кераміку. Її технологія випалу прийшла до нас ще з часів трипільської культури, але, на жаль, майстрів, які її виготовляють, залишилося дуже мало – менше ніж 10 осіб у країні. На YouTube-каналі Pro Remeslo є окремий випуск, присвячений Гавареччині, маленькому селищу на Львівщині з чисельністю лише 25 осіб. Воно оточене лісами й має спеціальну глину, яку добувають із землею. Створені вироби повинні висихати 2 тижні. У цей час гончар готує піч, спеціально обсушені дрова. А випалення кераміки триває 12 годин і теж відбувається незвичним способом: піч герметизують землею, щоб не потрапляв кисень, саме тому готовий виріб має чорний колір.
Ця кераміка є екологічно чистою, без хімічних доповнень або фарб, а процес створення – дуже трудомісткий. Я хочу популяризувати цю унікальну технологію, сприяти її розвитку, показувати світу.
Як виникла ідея створити бренд ҐAVA? Який сенс і цінності Ви вкладаєте у свої вироби?
Ідея зародилася ще 2 роки тому, коли я жила в Києві та планувала відкрити кав’ярню в етностилі. Я працювала над дизайном, шукала натхнення, вивчала різні ідеї. Але коли зрозуміла, що переїжджаю до Львова, то вирішила, що в місті вже є безліч чудових закладів зі смачною кавою, тому цю ідею відклала, поставила на паузу. Адже для Львова потрібно щось особливе.
Потім почала мандрувати Україною, досліджувати різні ремесла, шукати талановитих майстрів. Спочатку планувала використовувати їхні вироби для дизайну кав’ярні. Згодом зрозуміла, що талановитих людей, які виготовляють унікальні речі з природних матеріалів, дуже багато, і вони не “виходять” за межі своїх сіл. Тож вирішила їм допомогти стати видимими. Я зрозуміла, що маю створити платформу, яка сприятиме цьому. Так з’явився бренд ҐAVA.
Я почала викуповувати вироби в майстрів, а потім продавати їх в Україні та за її межами. Зараз вже маю партнерів за кордоном, яким регулярно надсилаю крафт. Іноземці дивуються: “Це українське? Це ваша культура?” Більшість із них асоціюють Україну лише з матрьошками й мало знають про нас, а українці насправді дуже талановиті!
Цінності бренду охоплюють єдність, коріння та стиль. Єдність – це сила українського народу. ҐAVA об’єднує ремісників з різних куточків країни, даючи їм платформу для реалізації їхніх виробів. Коріння – наша культура, традиції та спадщина. Ми хочемо зберегти й передавати їх від покоління до покоління. Стиль – для бренду важливо, щоб кожен виріб був не лише автентичним, але й з сучасними акцентами.
Розкажіть більше про вироби від ҐAVA. Де шукаєте натхнення та ідеї для дизайну?
Частину виробів для бренду створюємо самостійно в команді з кількома майстрами. Натхнення черпаємо з усього: з природи, культури, подорожей. Кожна експедиція – це завжди нове відкриття. Зокрема, Косів, із його водоспадами та неймовірною природою, подарував нам багато вражень. А як же захоплювали поля пшениці, коли ми мандрували наприкінці літа! Приходить натхнення і через знайомства: часто спілкуємося з талановитими людьми на базарчиках і в селах. У наших подорожах ми завжди оточені красою української природи, культурним багатством та історією.
Мене, наприклад, також дуже надихають сильні жінки-мисткині. Чи може не закохати в себе історія майстрині, яка створює чудові вишиванки вже 75 років!? До речі, будемо робити про неї епізод, який раджу подивитися на нашому каналі. Загалом, люблю переглядати профілі сильних жінок у Instagram, де можна знайти їхні дивовижні вироби.
Крім того, до мене натхнення часто приходить, коли гуляю горами. Якось під час походу Чорногірським хребтом я пробігала повз овець. Їхнє спокійне пасовище та природа навколо залишила неймовірні враження, які важко передати словами. Пізніше ці відчуття я трансформувала в нові ідеї, зокрема в створення козички Дзвінки.
Виготовлені нами вироби мають культурне коріння, ми використовуємо лише природні матеріали, які є в Україні: дерево, камінь, глину, вовну. Добуваємо їх, не шкодячи природі.
Як поєднуєте традицію й сучасність у своїх виробах? Чи маєте улюблені техніки або матеріали?
Я обожнюю каміння, дуже люблю працювати з деревом та глиною. Усе, що є поряд з нами, що лежить під ногами, може стати частиною наших виробів. Наприклад, ми співпрацюємо з майстром, який створює предмети зі старого дерева, або навіть трухлявого. Він виїжджає в ліс, збирає давнішні пеньки, гілки, шукає дерева, які впали, сам він ніколи їх не спилює. З цих матеріалів чоловік виготовляє неймовірні вироби: у текстурі дерева відображена природа, а майстер лише надає їй форму. Це захоплює! Глина – матеріал, з якого можна зробити все, а в руках майстра вона ніби отримує душу.
Мені також подобається поєднувати автентичні українські прикраси з сучасним одягом. Дуже люблю носити фартухи, виконані вручну – як, наприклад, наша лінійка “Польові маки”. Комбіную їх з джинсами. Виглядає автентично й сучасно, гармонійне доповнення одне одного. Крім того, подобається носити сучасні сукні або гольфи з традиційними аксесуарами: силянками, герданами, кризами. Я мрію, щоб кожен мав гардероб, у якому сучасний стиль змішується з автентикою, а вишиті сорочки, сукні стають частиною повсюдного одягу, а не лише святкових днів.
Що для Вас важливіше: естетика чи збереження автентичних елементів ремесел?
Одне без іншого не існує. В автентичних елементах ремесел закладена естетика, яка підкреслює їхню унікальність: коли говоримо про косівську кераміку, відразу уявляємо жовті та зелені візерунки, характерні для цього регіону; коли згадуємо лемківську кризу, перед очима розкішні бісерні прикраси, які носили на шиї жінки. Кожен стиль запам’ятовується своєю унікальністю, тому естетика є частиною автентичних елементів, і вони тісно взаємопов’язані.
Яким бачите розвиток зацікавленості українською культурою в найближчі роки? Чи стане вона частиною глобального тренду національних ідентичностей?
Я переконана, що так. Після перемоги України ми станемо потужною культурною силою на світовій арені. Впевнена, що матимемо великий потік іноземців, які приїдуть, аби побачити героїчну націю, що перемогла “страшного ведмедя”. Вони захочуть познайомитися з нашою культурою, що так вперто боролася за свою ідентичність.
Мова, побут, культура показують українську унікальність, тому важливо зберегти їх в серцях наших дітей та онуків. Через соціальні мережі, побут, щоденні ритуали ми маємо продовжувати працювати над зміцненням ідентичності, й коли іноземці приїдуть в Україну, у них формуватимуться чіткі уявлення про те, хто ми.
Що б Ви порадили тим, хто лише почав цікавитися своїм корінням і українською культурою?
Я б радила почати з вивчення роду. Знаєте, ким були ваші прадіди, з якого регіону вони походили, чим займалися? Це перший крок до розуміння себе, коріння, цінностей пращурів. Також варто вивчати історію України (хоча б з часів Хрещення Русі), відвідувати музеї, виставки сучасних українських митців (їм підтримка потрібна не лише після їхньої смерті, а й коли живі). Коли вони бачать цікавість до своїх робіт, отримують сили й натхнення. І, звісно ж, мандруйте Україною, відкривайте для себе культурні та історичні місця. Це не так дорого, як може здаватися, на перший погляд, і допоможе відчути глибокий зв’язок із власною ідентичністю.
Якими проєктами чи новими напрямками плануєте займатися далі?
У планах розвиток бренду ҐAVA й популяризація наших виробів за кордоном. Я активно шукаю для співпраці партнерів в Європі та США. Ми також маємо магазин на платформі Etsy, де успішно продаємо крафтову автентику по всьому світу. Зараз особливо популярні керамічні, дерев’яні та козині вироби, які замовляють з Америки. Переважно це українці, які хочуть мати частинку України вдома. Ми також продовжуємо робити експедиції, плануємо вийти на глобальніший рівень, і у нас вже є команди, які працюють над цим проєктом.
