МУР – творче об’єднання кількох молодих ентузіастів, яке виникло в Києві 2022-го, після повномасштабного вторгнення, та ламає стереотипи про українську культуру, зокрема літературу. “Ти [Романтика]” їхній третій студійний альбом, присвячений митцям Розстріляного відродження, наробив галасу у 2024 році, в хорошому значенні цього слова. Згодом, на його основі, вони створили однойменний мюзикл, який мав не менший успіх на театральній сцені, а у квітні 2025-го вийшов ще й в український кінопрокат. Новий приємний шок!
Команда проєкту розповіла, як це грати культові ролі, створювати музику, яка запам’ятовується, і реалізовувати проєкти, що формують корінь нації.
Як актору Вам довелося поєднати театральну майстерність зі співом у виставі-мюзиклі “Ти [Романтика]”. Наскільки це було складно? Чи важко вжитися в такий жанр?
Я обожнюю мюзикли, з дитинства мріяв у них грати, потрапити на Бродвей, але поки з ним не складається, тому будуємо його тут (усміхається, – ред.). Мюзикли, на мою думку, найскладніша форма театрального прояву, бо там поєднується все: танці, співи, акторська гра, декорації, світло, режисура і багато інших факторів. Хоча не скажу, що мені з ними важко. Навпаки я до цього йшов все життя, мріяв грати в подібних проєктах, тому “Ти [Романтика]” для мене найкрутіший подарунок. Мюзикли стали частиною мене.
Ви з командою створили перший в Україні історичний мюзикл. Якої реакції від глядачів очікували і чи були задоволені нею постфактум? Можливо, вона перевершила очікування або навпаки?
На постановку мюзиклу ми мали місяць, і пам’ятаю, що всі дуже стресували. Коли у “Жовтневому” був sold out, мюзикл ще всього-на-всього розробляли. Мали лише ідею і готовий музичний альбом “Ти [Романтика]” (посміхається, – ред.). Цей місяць ми готувались нарізно: пластичні номери і балет окремо, актори окремо, співали окремо, і лише за день до прем’єри зібрались у “Жовтневому” та почати все якось збирати до купи. І пам’ятаю, як Сашко Хоменко (режисер – ред.) сидів за звуковим пультом, дивився на нас і плакав, говорячи “Це капець!” Ввечері, коли розходились, у нас була “зібрана” більш-менш половина вистави, і ми дуже хвилювалися. Розуміли, що на нас покладена величезна відповідальність – люди чекають на прем’єру. Нам було надважливо показати їм, що ми дійсно є командою, заявити результат, який вони очікують. У день прем’єри продовжили прогон мюзиклу о 9 ранку, і, власне, лише тоді ми повністю “зібрали” виставу. Очікувань не було. Ми не сильно обговорювали і думали, як все мине, не робили прогнозів. Хотілось нарешті реалізувати проєкт.
А коли на тебе дивляться 2000 очей із зали, і всі вони посміхаються й аплодують стоячи – неперевершений момент. Якось з Сашком говорили на тему щастя, і я ще не міг відповісти йому, чим воно є для мене – мить, момент чи стан. Так от, після прем’єри я йшов і записував Сашкові голосове повідомлення, що бачив щастя в очах глядачів і відчував його також. Тому реакція звісно була напрочуд теплою та приємною. Людям дуже подобалось, реальність виявилась значно масштабнішою, ніж ми могли уявити.
У Вас дуже виразна подача. Як пропрацьовували образ свого персонажа? Де черпали інформацію?
Я читав багато віршів Сосюри, помітив, що у нього їх чимало саме на військову тематику, хоча зазвичай його сприймають як лірика й романтика. Він, на мою думку, був досить травмованою людиною. Завдяки роману “Третя рота” дізнавався багато різних фактів, історій з його життя. І зрозумів, якщо намагатися відобразити реальну людину, може стати нецікаво, тому знайшов для себе альтернативу (не знаю, чому, напевне, просто відчув). Я переглянув “Пірати Карибського моря”, познайомився ближче з образом Джека Горобця. Джонні Депп завжди говорив на інтерв’ю про те, що Джек, коли сходить на сушу, все ще наче на кораблі, його погойдує, похитує. Я зрозумів, це те, що треба. Сосюра багато пив, дійсно, багато, постійно ходив на тусовки, застілля. Жестикуляція Джека Горобця йому підходить – наче він трохи хильнув і перебуває в стані легкого сп’яніння. Я взяв це для себе, як фарбу, яка, на мій погляд, влучно домальовує образ героя.
Чи доводилось Вам імпровізувати в цьому мюзиклі?
Скажу Вам по-іншому: кожна наша вистава повністю інша, однакового мюзиклу не буває. Я за це обожнюю команду, бо ми завжди багато імпровізуємо: можемо перед виставою проговорити певні нові “штучки” й одразу ж їх втілити, тож у нас мінялись сцени, тексти. Як-то кажуть, вистава є тут і зараз, у цьому магія театру. Поступово ми щось залишаємо, щось прибираємо, тому імпровізація присутня завжди.
Що було найскладнішим у створенні музики для проєкту “Ти [Романтика]”?
Мабуть, його закінчити (усміхається, – ред.). Процес тривав доволі довго, ми всі паралельно мали роботи, у хлопців – навчання, багато справ, тому звісно ж процес йшов доволі складно, треба було шукати додатковий час, відмовлятися від відпочинку, іноді сну. Серед технічного, найскладніше це зводити, завершувати, доводити до фінальної версії, оскільки ми все робили самостійно. Наприклад, останнього фінального міксу було понад 200 версій, якщо десь-щось вилізло – потрібно доставити, підправити. Тож, так, найважчим було, власне, закінчити.
У Вашому саунді багато глибоких сенсів. Чи є якийсь фрагмент, який для Вас особливо знаковий у цьому мюзиклі?
Скажу, що 90% музики пишеться підсвідомо. Починається робота і мозок ніби трішки відключається, входить у стан потоку. Потім через пів року можеш переслуховувати “демки” чи треки й сам себе запитувати: “Це що, дійсно, я написав?” Найзнаковішим фрагментом для мене є “Спочатку було слово” (там є фортепіанна мелодія), і, здається, він найвпізнаваніший, легко запам’ятовується.
Ви обрали висвітлювати складний період української історії, Розстріляне відродження. Що допомогло передати дух тієї епохи?
Під час роботи над альбомом “Ти [Романтика]” ми не орієнтувалися на цю епоху, навпаки хотіли, щоб глядачу мелодія сприймалась якнайкраще, була сучасною. Але під час вистави-мюзиклу ми все переграли: найняли бенд, переробили треки, і звісно ж, адаптували кожну пісню під акторів. Найяскравішим прикладом є трек “Бі Бо Бу”, який в оригіналі – техно-хаус, а у виставі – танго, котре переходить у рок.
Як довго працювали над саундом до “Ти [Романтика]”? Це був для Вас експеримент? Хвилювались, чи зайде аудиторії?
Десь рік ми робили альбомом, і потім місяць працювали з музикантами, щоб реалізувати виставу. І так, це був експеримент. Загалом хороша практика, щоб будь-яка нова творчість ставала експериментом, щоб ти відкривав щось нове і в собі, і у власній творчості. Щодо аудиторії не хвилювались. Ми так довго працювали, були вже настільки втомлені, що хотіли лише довести почате до кінця. Ми втілювали ідею у життя.
Розкажіть про освітні відео для YouTube-каналу проєкту МУР
Так, ми їх створюємо і початково викладаємо в Instagram, потім дублюємо на YouTube, бо немає сенсу втрачати жодну з платформ, так само як і з Тік-Ток. Основна платформа, на яку орієнтуємось, Instagram, формат reels. Якщо говорити про лірик-відео всього альбому, яке виходило до мюзиклів “Ти [Романтика]” й “Pax Romana”, його створювали лише для YouTube. Це дуже масштабна робота з погляду на час.
Скажіть, чи багато часу у Вас займає створення відео?
На одне освітнє йде 3–4 тижні, якщо йдеться про горизонтальне лірик-відео, то півтора місяця кропіткої роботи день у день. Ми не адаптуємо вже наявні вертикальні для Instagram у горизонтальний YouTube-формат. Це можливо, але загалом всі дивляться контент зі смартфонів, тому орієнтуємося, щоб виглядало цілісно та органічно. З вертикальними відео один підхід до роботи, з горизонтальними інший. У нас були колись запити на горизонтальні освітні відео, але відмовилися – дуже затратно за часом й невиправдано.
У чому сильні сторони проєктів“Ти [Романтика]” і “Pax romana”?
Коли почалася робота над альбомом “Ти [Романтика]” (його записали і потрібна була презентація), грати наживо хлопці не хотіли, відповідно мав бути аудіовізуальний супровід: щось на екрані, щоб вражало, виглядало динамічно й цікаво. Спершу розмірковували над хронікою, але вона вимагає великого часопроведення в архіві, збирання фактів. І хоча для кожної роботи я заходжу досліджувати інформацію в архів Пшеничного (Центральний державний аудіовізуальний та електронний архів, – ред.), цього разу через брак часу не вдавалось. Ми мали лише місяць, паралельно створювали освітнє відео про Будинок “Слово”.
Майже всі архіви часів Розстріляного відродження були знищені за радянського союзу, немає ні кадрів, ні даних, зберігся дуже маленький об’єм візуальної інформації. Альбом МУРу “Ти [Романтика]” триває ж 45 хвилин, і зобразити його з погляду звичайних фотографій, коротких кадрів, архівних уривків, було нереально. І ми подумали, що цікаво створити б лірик-відео, і за часом здавалось простіше.
Коли на початку Сашко сказав, що робитимемо лише текст з композицій на екрані, я сіла, спробувала і зрозуміла, що вийшло нудно, монотонно – неможливо було дивитися. А коли ми в МУРі розуміємо, що щось не працює, витрачаємо купу сил, часу, зусиль, щоб знайти варіант, який дійсно вразить, підкреслить всі компоненти твору.
В альбомі “Ти [Романтика]” насправді неймовірну силу мають слова. Тож ми зробили так, що текст, який чуємо, з’являвся на екрані певним чином. Слова ніби самі підказували, як хочуть існувати. Я цей формат відчула, коли працювала над лірик-відео для нашої пісні “Третя рота”, де була класна частина вірша Жадана із фразою “зжався у окопі”. Я тоді зрозуміла, що слово “зжався” можна зробити маленьким і стиснутим, а “у окопі” написати великими літерами. Слова, літери певним чином починають грати роль, як у кіно, ніби вони є головними героями на екрані.
Чи важко було втілити цей новий стиль?
Кожен раз я гралася з певною історією, що схована між рядків. Тому під час роботи над “Ти [Романтикою]” був пошук і ми знайшли щось абсолютно нове. Коли зрозуміли, що це працює, почали додавати маленькі деталі, наприклад, коли до Тичини приходить журналістка, є кімната, яку я лініями домалювала, додаючи трішки візуалу. “Ти [Романтика]” набрала вже більше мільйона переглядів, і саме в ній ми віднайшли певні ключові моменти, які працюють для тексту, як, наприклад, у “Третій роті”, коли під час крику літери ніби летять на тебе з екрана. Працювати над проєктом “Pax romana” було ще цікавіше, але й складніше. Скажу, що завжди рух об’єктів, літер, тексту йде від того, як я відчуваю музику.
Ви не лише оператор, а й голос проєкту МУР. Чому обрали цю роль і як знайшли свій тон оповіді?
Усе почалось з перших місяців зародження проєкту, коли ми лише робити освітні відео. На жаль, в історіях про українських письменників завжди присутні негативні персонажі, комуністи, радянщина, крім того, маю найнижчий тембр голосу з усіх, і якось поступово виходило озвучити одного поганого героя, потім іншого, і постійно вони були недобрими персонажами, негативними, грубими. Коли для вистави-мюзиклу “Ти [Романтики]” проводили кастинги, Саша Хоменко попросив мене зіграти чекіста Топорова, говорив: “Це апогей твого розвитку антагоністів. Давай!” (сміється, – ред.). Було страшнувато, бо я ж не професійний актор, роль Топорова стала дебютом, і одразу головний антагоніст. Але я це зробив!
Щодо голосу МУРу – ця “роль” з’явилася як мем, бо багато озвучував на студії реклами, можу зробити стереотипно-трейлерно-продажний голос (змінює тембр на естетично-рекламний приємний баритон, – ред.), тому і назвали мене голосом проєкту.
Що для Вас важливіше правильний текст чи емоція в кадрі?
Якщо говорити про класичне аудіовізуальне мистецтво, то одне без одного не працюватиме. У ньому текст завжди підсилений емоцією. Якщо поглянути, наприклад, на список найвідоміших фільмів усіх часів: “Зелена миля”, “Втеча з Шоушенка” тощо – вони те, що я називаю святом форми й змісту. За форму відповідає те, що бачимо, за зміст – те, що розуміємо. А є, наприклад, фільм “Тайлер Рейк” (американський бойовик, відомий також за назвою “Евакуація” – ред.) абсолютно безсенсовий, але він найкраще з того, що я бачив, навіть “Джон Уік” трішки поступається. Там є картонний сюжет, за яким професійний військовий рятує дитину наркобарона, але він зовсім не цікавий. Також перші українські фільми нульових, які полюбляю дивитися, дуже прості, але якщо їх перегляне середньостатистична людина, засне через 5 секунд. Хоча текст і сенс там можуть бути сильними.
Річ у тому, що ми живемо в епоху Tik-Tokів, коли дуже боремося за увагу людей, контент змінюється за свайпом кожних кілька секунд. Погодьтеся, висидіти в кінозалі 1.5 чи 2 години уже ого-го, серйозний виклик. Тож ти не можеш розповідати лише прикольні історії без аудіовізуальної сатисфакції, у сучасному світі вони не працюватимуть. Не впевнений чи погано це, чи добре, але це світ, в якому живемо.
Українську культуру часто сприймають як “про страждання”. Про що вона для Вас? І як передаєте це у роботі?
Українська культура для мене, якщо глобально, точно не про страждання, вона більше про непокору (епітети непокірні, незламні, нескорені такі заїжджені), самоповагу, гідність. Якщо взяти окремих людей – то вони есенціалізована гідність і приклад для наслідування. Бо як говориться на початку нашого альбому “Ти [Романтика]”: “Той, хто не вивчить уроки минулого, буде відправлений на перездачу”.
Чи були моменти, коли Ви ловили ідеальний кадр, але він не потрапив у фінальний монтаж?
Та постійно, коли працюєш з Сашком Хоменком! (Сміється, – ред.). Насамперед треба розуміти, що оператор-постановник – це людина, яка на службі в історії. Він володіє великим скіллбоксом візуальних рішень, знань про технічні засоби, виконання тієї чи іншої режисерської задачі, але насамперед що режисер, що оператор, що звукорежисер, художник-постановник – всі на службі у Матінки-ідеї. І якщо ти матимеш неймовірно гарний поетичний кадр, із заходом сонця, де літають пташки, але він даватиме 10 зайвих секунд “повітря”, а за динамікою фільму потрібно або тримати глядача в напрузі, або викликати іншу емоцію, – горіть ви пропадом, ті пташки із заходом! (Усміхається, – ред.). У мене немає такого: “Я художник, я так зняв, і це гарно!” Ні. Якщо весь фільм лайно, але у тебе є один красивий кадр з квіточкою, він абсолютно тебе не врятує.
Ви працюєте з історичним матеріалом, але робите його надсучасним. Як Вам вдається балансувати між фактами та художньою інтерпретацією?
Ми дуже добре вивчили постулат Михайля Семенка, нашого друга-авангардиста: “Ти притягуєш в мені Кобзаря, від якого пахне дьогтем і салом, притягуєш в мені Кобзаря зі своєю пошаною. Запам’ятай, що ця пошана його і вбила”. Ці слова лунають і у виставі. Вони стали певним законом МУРу ще рік тому, до того, як з’явилась “Ти [Романтика]”, І Семенко завершує постулат словами “де є культ, там немає мистецтва”. Думаю, що МУРу вдається їх дотримуватися: ми не ставимось до письменників, класиків і діячів як до когось недоторканого, святого, неймовірного. Я кажу “мій друг Михайль Семенко”, і так само ми ставимось до Леся Курбаса, Миколи Хвильового, Лесі Українки та будь-якої української постаті. Хтось може сказати “Та хто ви такі, щоб до них так звертатися”. Але бачимо, що нам вдається про них розповідати ефективніше, ніж будь-хто, здається, до нас.
Деякі Ваші дописи у соцмережах буквально “ламають” образ української культури як чогось нудного і шкільного. Це частина глобальної стратегії чи природний стиль?
Я думаю, що це певне бунтарство, яке присутнє у нас, воно є природним. “Завтрашні класики – це вчорашні авангардисти” і навпаки. Тому ми як нове покоління маємо приходити і казати, що все, що було до нас – це діди, нудно, що ми ламаємо шаблони, маємо різкість, бунтуємо. Ми усвідомлюємо, що років через 15 прийде інший авангард, інші покоління і скажуть, що МУР нудятина. Рано чи пізно ми не будемо актуальними та сучасними. Тому так, поки наш час, поводимо себе як і належить молодому авангардному проєкту.
Чи вважаєте, що МУР може своїми проєктами змінити ставлення молоді до української літератури? Чи спостерігаєте вже ці зміни?
Якщо ви зайдете в будь-яку книгарню, то серед кращих 10 книжок всієї країни є дві, які там знаходяться завдяки МУРу: “Слово про будинок “Слово” Володимира Куліша і книга про Юрія Шевельова (славіст і мовознавець, – ред.). Не пам’ятаю, щоб пів року тому хтось говорив про нього, а наш проєкт повертає пам’ять про цю людину. Молодь, яка активно читає, вивчає – великий показник, що постійно зростає.
Минув рік від прем’єри мюзиклу “Ти [Романтика]”, цікавість до нього не спадає, у квітні він вийшов на широкі екрани кінотеатрів.
Так, уже були прем’єри в Харкові та Львові (на час запису інтерв’ю – ред.). Перший раз, коли українська вистава йде в кіно. І це не може не тішити.
Чи хотіли б попрацювати ще з іншими театральними формами? Можливо, VR-експірієнси чи інтерактивні вистави?
Ні, ми пишемо нову виставу-мюзикл, (“Ребелія”-ред.), робимо довшою, більшою ніж “Ти [Романтика]”, музична частина якої триває 40 хвилин. У новому проєкті вона займе 85 хвилин, тобто 1 год 20 хв лише для музичних номерів.
Коли вийшла “Ти [Романтика]”, її сприйняли по-різному, думки розділились на два табори. Одні говорили, що це потужна робота, інші – неетичний підхід до авторських прав, певні помилки в інтерпретації текстів. Як ставитеся до хейту? Чи демотивує він Вас?
У перші місяці ком’юніті дійсно трохи розділилися, десь 20% було активного хейту, виходили розгромні статті, де нам рахувати коми та дефіси, до загальних засуджень, могли шукати темні плями у моєму минулому. Але я ставлюся до цього позитивно і вдячний усім хейтерам.
Вчора читав Шеліка (це Шевельов), і він дуже класно сказав, що Микола Хвильовий став відомим завдяки радянським журналістам, які писали розгромні статті про нього. Насправді наклад Хвильового був мізерний, його ніхто не знав, як зараз пересічний андеграундний письменник. Але завдяки негативу попит на його творчість зріс, тому не так усе й погано. У нас у пісні “Бі Бо Бу” є рядок “критики хай дивляться, кахикають у паніці, буду я кричать вірші, прямо в лоно пані цій”. Сумуватиму, якщо нова робота не викличе у когось негативних емоцій, значить ми щось зробили неправильно.
