Авторка: Тетяна Білик
Фотографиня: Світлана Ткачук
Як виникла ідея інтегрувати елементи української культури в сучасний дизайн власного дому? Ідея була спонтанною чи заздалегідь продуманим дизайн-проєктом?
Ймовірніше, спонтанною. Ми живемо в нашій квартирі понад 15 років. Спочатку її облаштовував дизайнер, але з часом усе потребувало змін. До того ж діти почали дуже хворіти, і, як з’ясувалося, через матеріали, використані під час ремонту. Лікарка розповіла якось історію про онуків, які погано себе почували у квартирі з новим ремонтом, але їм ставало значно краще у старій, побіленій вапном, оселі. У нас троє дітей, і вони мали різні захворювання дихальних шляхів, алергії, шкірні проблеми. Зрештою, я зрозуміла, що їм гіршає в кімнаті поруч із гардеробною, виготовленою з несертифікованої тирсоплити. Також ламінатна підлога з підігрівом виділяла токсичні речовини під час нагрівання.
Ми з чоловіком запросили фахівців для перевірки якості повітря, і вони виявили шкідливі речовини. За добу ми переїхали до батьків і почали ремонт, який спочатку планували завершити за рік, але через карантин та інші обмеження він затягнувся на три. За цей час замінили підлогу, утеплення, двері, лиштву, використовували лише екологічні матеріали, й усі меблі цього разу обрали дерев’яні.
Окрім того, що попередній ремонт був небезпечним, він став і неактуальним, тож самостійно створили новий інтер’єр на свій смак. Ми живемо в центрі міста Коломия, поруч знаходиться магазин з автентичними речами та старовиною. Якось випала нагода поспілкуватися з його власником. Той мав квартиру в старому будинку і в коридорі просушував верети з буковинськими орнаментами (різнокольорові килими з вовни, – ред.). Я, коли їх побачила, вирішила, хочу мати подібні в себе. У нас високі стелі, під 3,5 метри, і килими чудово б пасували інтер’єру.
Також ми самостійно продумали, де стоятиме диван, який колір матимуть стіни, збільшили вітальню завдяки лоджії, але ідея з веретами стала початком всього. Згодом знайшла майстра, який продавав ці килими, а ще підсвічники й рамочки, тож відразу купила декор для квартири. Крім того, діти розмалювали на майстеркласі листочки, які ми повісили в нашому помешканні. Мама передала картину, бабуся – автентичний килим. Крок за кроком наш дім став еклектичним.
Мені подобається змішувати стилі, створювати контраст між сучасним і старовинним. Це про прийняття досвіду роду, збереження коріння, пам’яті. Психологи допомогли зрозуміти, що кожне наступне покоління стає сильнішим завдяки попередньому, їхній максимум – це наш фундамент. Для мене пам’ять роду та вдячність за те, ким ми є – дуже важлива!
Чи є у Вашому домі речі, які передаються з покоління в покоління?
Так, є. Більшість з них зберігається в будинку моїх батьків: куфер прабабусі, величезне різьблене дзеркало бабусі, яке вона собі придбала на весілля, реставрована мамою бамбетля в кухні. А ще маю величезний стос документів про власність родичів по маминій лінії. Вони були підприємцями часів Австро-Угорщини та володіли левовою часткою навколишніх селищ. Також збереглися грамоти, документи про службу в австрійській армії. Важливий артефакт, який знаходиться в мене, – бабусин програвач і платівки. Його подарував їй тато, коли вона вступила в технікум. На похороні бабусі я зустріла її однокурсницю, яка розповіла щемливу історію про той програвач. Виявляється, він був важливою річчю. Студенти постійно приходили на різні святкування до них, вмикали музику, веселилися. Для багатьох дівчат і хлопців того часу, які приїхали на навчання з сиротинців, програвач був екзотикою. Раніше я сприймала його звичайною річчю, а тепер думаю – як же це чудово, мати в себе виріб, чия історія переплетена зі стількома людьми!
Де Ви знаходите унікальні предмети української культури і чи колекціонуєте їх?
Спеціальної мети щось колекціонувати у нас немає. Цим полюбляє займатися свекор, який також реставрує меблі. Але, якщо бачу гарні речі в антикварному магазині або на ринку (наприклад, в Косові чи Коломиї), можу собі придбати. Мені дуже подобаються старовинні вишиванки. Маю таку від прабабусі, але вона досить звичайна, на щодень, тож хочу ще святкову.
Які елементи в інтер’єрі є для Вас найважливішими або мають особисте значення та символізм?
У мене є предмети, які нагадують про важливі періоди життя. Наприклад, серія книг “Медична енциклопедія”, видана за радянських часів. Я придбала її, коли навчалася в медичному університеті. Пам’ятаю, як шукала ці книги по старих квартирах у Чернівцях. Я завжди любила речі, які створювали якісно, щоб були довговічними: одяг, предмети, навіть ця енциклопедія з її гарними ілюстраціями. Я не заперечую історію радянського союзу. Вважаю, що він є спільною працею людей різних національностей, і те, що створили в той час, належить кожному з нас. Наприклад, архітектура: радянські будівлі не такі гарні, як австро-угорські, але також добре збереглись. Сучасні мають кращий вигляд, але скільки простоять – запитання! Мені подобаються історичні будинки, пічки зі старим кафелем, різьблений паркет…
Важлива для мене річ вдома й мікроскоп Carl Zeiss, виготовлений у Німеччині 40-х років. Бувши студенткою, я продавала медичне обладнання. Якось замовили цей мікроскоп, але я залишила його собі (сміється). Ми з дітьми часто розглядали через нього комах, землю, мінерали.
Що для Вас означає бути українкою? Що для Вас змінилося після повномасштабного вторгнення?
Я народилася в сім’ї, де і по лінії батька, і по лінії матері підтримували незалежність України. Брат мого дідуся воював в УПА і провів 20 років у засланні в росії. Для мене ідентифікація себе як українки завжди була природною. З дитинства пам’ятаю, як мій дідусь підпільно слухав радіо “Свобода”. Ми жили у військовому містечку, і він налаштовував його тихо, щоб не привертати уваги.
Повномасштабна війна стала шоком! Я ніколи не уявляла, що Україна може опинитися під загрозою зникнення, що ми, як курди, можемо стати великою нацією без держави. До війни я сприймала себе “дитиною світу”: ми багато подорожували, ходили з сім’єю в гори. Усвідомлення того, що подібне жахіття може торкнутися нас, здавалося абсурдним. Після великого вторгнення я зрозуміла, наскільки для мене важливо жити в Україні.
На початку повномасштабного, коли військовий аеропорт Коломиї бомбили, ми виїхали до Словаччини. Друзі зняли нам апартаменти біля озера, створивши все для комфортного життя. Але вже за місяць перебування там я впала в депресію, попри всі гарні умови. Мені бракувало України! Коли вперше повернулася та почула сирену, відкрила вікно й подумала: “Я вдома!”. Ми з чоловіком навіть сперечалися через приїзд, але я хотіла це зробити.
Іноді розмірковую, чи правильним було рішення залишатися в Україні з огляду на майбутнє дітей. Наша історія сповнена трагедій, і кожне покоління змушене починати все заново, і ми часто не маємо змоги передати їм свої здобутки. У мене є родичі в Канаді, чиї нащадки добре влаштувалися, працюють професорами в університетах. Але усвідомлюю, що не можу залишити могили пращурів, я єдина, хто доглядає за ними. Стоячи біля них, віддаючи шану, я ніби наповнююсь силою, відчуваючи за спиною присутність попередніх поколінь.
Крім того, за кордоном немає людей, які розумітимуть твої жарти, поділятимуть пам’ять про минуле, як-от розпад радянського союзу чи 90-ті, коли зарплату видавали макаронами. Там можна досягти матеріального успіху, але відчуття єдності не відтвориш. За кордоном ти ніколи не станеш своїм, лише діти чи онуки здатні адаптуватися повністю. Повернувшись у Коломию, я зрозуміла, як важливо жити серед своїх.
Як Ваше культурне коріння проявляється в інтер’єрі дому? Чи відчуваєте, що це допомагає зберегти свою ідентичність?
Я насправді не знаю чи потрібен інтер’єр, щоб зберегти ідентичність, адже відчуваю свою приналежність до України й без нього. Для мене чутливішими є моменти, не пов’язані з облаштуванням дому (він цілком звичний, я щодня там живу). Наприклад, якось розчулилась через відео в соцмережах, де побачила двері хати зі старовинним замком і жінку у віці, яка настільки довіряє Всесвіту, що не зачиняє їх на ключ. Є люди, що бережуть старовину, не переробляють помешкання на сучасний лад. Вони цінують якість, коли робили раз і на багато років. У наших селах збереглися такі хати. А в них живуть дуже працьовиті й життєрадісні господині, які викликають у мене щиру сльозу замилування.
У нашій сім’ї вплив українського відбувається природно, через традиції. На Різдво ми їдемо до родини чоловіка, де цього дня на столі завжди чекає 12 страв. У школах також багато уваги приділяють усвідомленню власної ідентичності, а ще у дітей є “Пласт”. Усе для того, щоб ти розумів – ти тут, аби зробити свою країну кращою.
Якщо українці хочуть повернутися до власного коріння, мови, культури, необхідно на державному рівні приділяти увагу вихованню дітей. Наша відповідальність, щоб вони ідентифікували себе українцями. Усі дорослі зараз не мають значення, якщо свідомо не хочуть змінитися. Вони далі у своєму колі розмовлятимуть російською й одягнуть вишиванку, не проявляючи бажання зрозуміти її символіку чи, наприклад, 12-ти страв на столі. Їм це все не принесе трепету, який з’являється у нас, тих, хто спогадами повертаємося до бабусі й святкування Різдва у неї, її смачної куті. Але важливе молоде покоління і ті сенси, яких ми його навчимо.
Чи маєте улюблені місця вдома, де найбільше подобається проводити час? Що робить їх особливими?
Я працюю онлайн, у мене клієнти з усього світу, і я вважаю, що дім є фортецею для всієї нашої родини. Ми любимо проводити час у ньому! Маємо традицію снідати всі разом без телефонів у руках, обідати й обговорювати справи. Я зрозуміла, що вдома можу створювати атмосферу турботи для себе, чоловіка, дітей. Для мене першочерговими є інтереси сім’ї, далі йде робота, навчання, відпустки.
Ми з чоловіком плануємо придбати власний будинок, а квартиру продати. Діти сваряться з нами через це, бо хотіли б її залишити, для них вона є найкращим домом у світі. І я їх розумію, можу місяць не виходити з квартири (сміється). Моя улюблена кімната – їдальня з великими панорамними вікнами, через які можна дивитися на дахи будинків, церкву, вулички, на зелень влітку – очі відпочивають.
