Авторка: Тетяна Білик
Фотографиня: Катерина Єжак
Нарешті нам вдалося зустрілися. Дуже складно спланувати час у Харкові, тому що місто протягом дня можуть обстрілювати. Поки довкола спокійно ми поспілкуємося, а якщо буде загроза нових ударів, то я відсяду від вікна.
Так, сьогодні нелегко планувати будь-що, а тим паче в Харкові, який так близько до кордону з росією. Як Ви проживаєте теперішній час у стані війни?
Коли почалася повномасштабна війна, ми з чоловіком відразу зібралися й поїхали з міста, не чекали, що буде далі, чи швидко вона закінчиться. Можна сказати, заздалегідь готувалися до такого розвитку подій, як зараз.
Я родом з Донецької області, з міста Докучаєвськ, яке в окупації ще з 2014 року, і відтоді його не відвідувала. Ми не хотіли вірити, що почнеться повномасштабна війна, але були готові покинути Харків: автомобіль, готівка, продумали як діяти. Наші друзі допомогли нам влаштуватися біля Львова, де прожили майже рік.
Чому вирішили повернутися?
Це наше місто. Я і чоловік навчалися в Харкові, одружилися, все моє свідоме доросле життя минуло тут. Коли ми повернулись, я ніби ожила та стала дуже щасливою. Мене не лякали рани міста, зруйновані будівлі та вибухи, навпаки, відчула в ньому багато власної сили, раділа кожному дню. Взагалі війна дуже бадьорить. Люди в Харкові нічого не планують, а живуть сьогоднішнім. Я почала сміливіше реалізовувати власні ідеї, тому що немає сенсу відкладати їх на потім – завтра може не настати. Зараз я сиджу перед вікном у моїй студії, воно нове, бо попереднє розбило вибуховою хвилею (ще до того, як я орендувала приміщення). Може статися що завгодно, але якщо ситуація не смертельна, усе можна відбудувати та жити далі.
Відразу тоді запитання про Вашу студію, яка вона?
Це невелика кімната в комунальній квартирі дореволюційного будинку, центр міста, високі стелі, трохи скромної ліпнини. Вона ще не обжита – я переїхала сюди лише 2 місяці тому – тому в ній поки що порожні стіни, два стільці, мольберт і мої картини. Їх теж, до речі, небагато, бо купують відразу, як завершую роботу, – зараз у студії переважають великі формати. Ще я замовила сюди диван для відпочинку, адже сидіти весь день за мольбертом – ще той виклик для спини. Хочеться далі облаштовуватися тут, створювати затишок, поставити квіти, свічки й багато нового живопису.
Скажіть, що Вас надихає в житті поза мистецтвом?
Багато всього, але загалом це те, що я люблю: кіно (дивлюсь його багато й воно дуже різне – від авангардного, європейського до масового, популярного); смачна їжа – готувати її й купувати продукти для цього, особливо овочі. Ще значна частина мого натхнення – люди, зокрема чоловік, друзі. Подобається, коли до нас приходять у гості, і ми влаштовуємо вечері-посиденьки. Також і сама із задоволенням відгукуюсь на запрошення: ходжу в майстерні до інших, п’ю вино й дивлюсь хто та що нового намалював. Обожнюю спілкуватися з творчими людьми, особливо з жінками-художницями. Ще дуже надихає місто (посміхається).
А як у Вас відбувається спілкування з іншими художницями, про яких щойно згадували? Між Вами немає конкуренції?
Мені цікаво, як саме дівчата будують художню кар’єру. Ми обмінюємося планами, думками, поглядами на артбізнес. Усі займаємося різним, у кожної власний стиль, свої колекціонери, тому ділити нам немає чого. Наприклад, якщо хтось з нас планує виставку, то інша теж може захотіти свою: зацікавитись, зрозуміти, що це можливо, нескладно, що труднощі долаються, все під силу. Це ж добре, що є таке середовище, де можна вільно обговорювати різне й ніхто нікому не перейде дороги. Подібне я б назвала здоровою конкуренцією, яка допомагає розвиватись, а не шкодить. Світ величезний і дуже багатий, і місця у ньому, грошей та уваги вистачить усім.
Згодна, дуже добре мати таке коло спілкування. Ви зараз мрієте про виставку картин?
У мене запланована виставка у Львові, восени цього року, в галереї “Зелена канапа”. Я вже мала одну у львівській кав’ярні Tovarystvo, мені сподобалось. Люди приходили випити кави й заодно роздивлялися картини. Вони ніби й навмисно не йшли заради мистецтва, але їм подобалося, вони знайомилися зі мною. Так, до речі, можна зустріти й нових колекціонерів, але все ж насамперед я планую виставки, щоб всього-на-всього показати картини.
Раніше мені вистачало сторінки в Instagram, яка насправді перетворилася в особисту онлайн-галерею. Згодом закортіло, щоб роботи побачили наживо, хоча й підозрюю, що здебільшого їх купують саме поціновувачі з соціальних мереж, які зі мною вже тривалий час. Буває, на мене навіть “полюють”, ображаються, що картина, яку виклала на сторінці, швидко продалася і її не встигли отримати інші, кому вона сподобалася (посміхається).
Така увага до картин, мабуть, приємна. А Ви памʼятаєте першу продану роботу? Що на ній було зображено?
Так, звісно, пам’ятаю. Це була моя четверта картина із зображенням брюссельської капусти. Купила її українка з Чорногорії у період ковіду, коли думала, що людей не цікавитиме мистецтво, бо в той час могли побитися за туалетний папір.
Мої перші картини дуже довго не продавались, 2 роки я писала роботи і складала в майстерні. А на початку епідемії виставила їх у Facebook, у групі “Сіль-Соль”, майданчику, створеному саме для підтримки художників у нелегкі ковідні часи, щоб звести автора й колекціонера. Спочатку придбали одну мою картину, а згодом – ще декілька. Після мовного скандалу на цій платформі я більше не співпрацювала з нею. Загалом уже не користуюсь Facebook, але в той час “Сіль-Соль” дав мені поштовх продовжувати писати живопис.
Чому Ви почали малювати? Це була мрія дитинства?
Ні, я мріяла бути юристкою, тож дуже зацікавилася правознавством наприкінці середньої школи, брала участь в олімпіадах з цього предмета й навіть перемагала. Любила читати підручники з права, засинала з Конституцією України, думала вступати на юридичний, але батьки мене підштовхували вибрати художній напрямок, бо мала талант.
Я з дитинства була маленькою художницею: малювала вдома у вільний час, плакати в школі та й загалом, коли просили щось зобразити. Усі довкола знали, що я гарно це зроблю. Після 11 класу все ж таки подала документи в Донецьке художнє училище, а після нього – в Харківську державну академію дизайну й мистецтв.
Розкажіть про навчання в Харкові.
Я навчалася за спеціальністю “Реставрація станкового та монументального живопису”, там познайомилась і з майбутнім чоловіком. Він був талановитим реставратором і професійно займався живописом вже під час навчання, знав, що це надалі стане його основною діяльністю. Я ж планувала розвиватись як реставраторка. Навчаючись, також викладала реставрацію в іконописній школі. Мала багато амбіцій, але вони не здійснились, бо не було місця для професійного розвитку. Працювала тяжко й отримала вигорання, мала “кризу чверті життя” і знову шукала свою справу. Після закінчення навчання навіть думала повернутися до юридичної мрії, здобути ще одну освіту й захищати в суді авторські права художників. На щастя, я не зробила цього, а з головою пірнула у світ живопису – зараз займаюся тим, що дуже люблю.
Дуже цікава історія, відразу виникло запитання: а як Ви почали малювати овочі, фрукти? Чому саме вони?
Люблю готувати й купувати для цього продукти – походи на ринок для мене ніби розвага. План мінімум – завжди зібрати улов із зелені, овочів, олій, придбати квіти в бабусь. Одного вечора готувала борщ, розрізала капусту навпіл і задумалась над тим, як гарно все влаштовано природою. Такі деталі, вензелі, мереживо листя, свіжість кольору, – хто б міг перенести цю красу на полотно? Тоді навіть не здогадувалась, що подібне зроблю я. Зрештою, набралась сміливості та намалювала!
Як овочі та фрукти проходять Ваш відбір та отримують шанс бути на картині? Зараз, наприклад, сезон гарбуза, не думали його намалювати?
Відразу відповім про гарбуз. Я розмірковувала, як би могла це зробити, і поки не бачу. Гарбуз – гарний овоч, але він вже художнє кліше. Мені, наразі, не цікаво з ним працювати, чи, можливо, ще не підібрала художню мову для нього. Я бачила багато картин, де він намальований: красивий, яскравий, зі всіма своїми пухирцями, – він уже самодостатній! А от від цибулі люди багато не очікують, проте для мене вона може бути дуже гарною, золотава з холодними білками. Люблю кольори перлів у білій, зачаровує й червона. І коли інші також починають захоплюватися картинами з цибулею чи часником і бачать їх так, як я – дуже радію тому.
Зазвичай, навмисне не обираю об’єкт для живопису. Живу життя, готую, купую щось з продуктів і до мене одна за одною приходять ідеї, які втілюю. Я відразу уявляю картину після завершення, потім збираю цей натюрморт, відточую чіткішу композицію. Увесь процес створення дуже динамічний, але водночас відбувається сам собою.
Можете описати створення картини від початку до кінця?
У мене багато часу займає саме підготовчий етап, який може тривати декілька днів. Я не купую полотна, а сама їх розтягую на підрамнику та накладаю авторську ґрунтовку. І на це потрібен час. Безпосередньо процес малювання може бути швидшим, ніж підготовчий – декілька годин або доба.
Чи маєте ритуал або звичку, щоб налаштуватися на роботу?
Я прибираю в студії, впорядковую власний простір. А інколи, щоб почати роботу, її потрібно взяти й почати (посміхається).
Опишіть Ваш стиль мистецтва трьома словами.
Класично, смачно, зрозуміло.
Якими власними рисами характеру Ви пишаєтеся?
Терплячість, витривалість. Саме вони допомагають мені в роботі, бо мій стиль живопису потребує ретельного промальовування деталей, і мені це подобається.
А хто Ваші близькі люди, чим вони діляться з Вами, як підтримують?
Чоловік, моє коло спілкування – люди, яких я вибрала, і які з роками стали дуже близькими. Поряд з ними немає місця для токсичності, і я наповнююсь. Дуже важливо створити навколо себе спільноту, де почуваєшся безпечно та добре – це запорука мого щасливого життя. Неприємні люди також траплялись: коли навіть, на перший погляд, дружня розмова залишає післясмак спустошення й сумнівів у собі, – але вони з часом відсіялися.
