Про те, як виявити тривожні “дзвіночки” та допомогти, у нашому матеріалі з дитячою психологинею Надією Редько.
З дитячею психологинею Надією Редько ми зустрілись у теплій атмосфері у неї вдома. Розмову записували з тримісячною Соломійкою, яку по черзі носили на ручках – така вона реальність працюючої мами, що була у декретній відпустці 2 тижні, і далі активно допомагає іншим діткам з різними психологіними потребами – очно та онлайн. Надія Редько – дитяча психологиня, арт-терапевтка, співзасновниця психологічно-корекційного центру “Світ дитини”, що в Тернополі, єдина у Тернополі фахівчиня з сертифікатом першої психологічної допомоги ISP – щира та відкрита співрозмовниця, а ще – мама двох донечок та дружина. Ми поставили Надії питання, що хвилюють багатьох батьків, котрі виховують своїх дітей в Україні під час війни.
Війна змінює емоційний стан дитини, навіть якщо вона далеко від лінії фронту. Скажіть, чи вірне це твердження?
Так, це твердження вірне, бо, як би там не було, війна на слуху у всіх і всюди – дорослі постійно про це говорять, і діти, на жаль, завжди будуть в контексті війни, не важливо, чи в зоні активних бойових дій, чи у відносно спокійному місці. Ми вживаємо слово “війна” у мовленні щодня, воно не є невидимим, і так, все це змінює емоційний стан дитини, на жаль, як ми розуміємо, не в кращу сторону.
Чи може дитина «звикнути» до постійних тривог і вибухів — і що ховається за цією «звичкою»?
Дитина точно може травмуватися. Постійні тривоги, вибухи – це сильний стрес для незрілої психіки. Так, щоб навчитись жити з цим і звикнути – ні, це неможливо. Ми всі – і дорослі, і малі – не можемо жити у такому стані перманентно. І дитяча, і доросла нервова система бажає заспокоєння та безпеки.
Як батькам помітити, що дитина живе в хронічному стресі, навіть якщо зовні все виглядає нормально? На що звернути увагу?
Я завжди кажу, якщо вам щось здається – то вам не здається. Батьки мають тісний зв’язок зі своєю дитиною і вони точно помічають, коли щось не так. Я б радила звернути уваги на такі “тривожні прапорці”:
- дитина боїться залишитися сама в кімнаті, потребує присутності когось з дорослих
- вона постійно перепитує “мамо, ти де?” як підтвердження маминої присутності (до прикладу)
- може часто хотіти обійматися, на руки
- зміни в харчуванні – відмова від їжі або навпаки – надмірне споживання їжі, постійні перекуси, жування
- може інколи смоктати пальці, волосся, футболку, простирадло
- сюди ж відносимо гризіння нігтів, посмикування
Як батьки можуть підтримати свою дитину, яка боїться гучних звуків чи не може спати після сирен?
Я би порадила батькам ввімкнути білий шум – сама його дуже люблю, але якщо є страх гучних звуків, це свідчить про підвищену чутливість дитини, і з цим потрібно попрацювати. Можна вдома, а краще з відповідними фахівцями – так буде швидше, цікавіше та дієвіше. Щоб зняти цю сильну чутливість, потрібно дитину сенсорно довантажити, адже гучні звуки – це напруження нервової системи, а наша задача – її максимально розслабити. Якщо ви бачите, що ваша дитина смикається навіть від шуму пилососа чи фена – це дзвіночок про її гіперчутливість, це означає, що гучні звуки їй уже заважають функціонувати, і з цим треба попрацювати.
Які техніки чи практики для заспокоєння ви порадите?
Маю кілька простих технік в арсеналі, що допоможуть батькам у спробах заспокоїти дитину:
Техніка заземлення. Це спроба навчити дитину повертатися в «тут і зараз»: наприклад, знайти п’ять предметів певного кольору навколо, потримати в руках улюблену м’яку іграшку, послухати улюблену музику. Пограйте в цю цікаву гру і відволічіть дитину від тривоги.
Дихальні вправи. Разом робіть повільні вдихи та видихи. Маленьким дітям можна уявляти, що вони «надувають повітряну кульку» животиком, а потім повільно «здувають».
Розслаблення через дотик. Легкий масаж спини, рук чи стоп, обійми — тілесний контакт дає дитині відчуття безпеки і захищеності. Обійми завжди лікують.
Запровадьте власні ритуали спокою. Введіть спокійні повторювані дії перед сном чи після стресу: читання казки, тепла ванна, спокійна музика, гра чи обійми – будь що, що доступне вам у даний момент.
Якщо дитина швидко перевантажується, створіть у домі «затишний куточок» — місце, де вона може побути наодинці, обійняти подушку чи улюблену ковдру або іграшку.
Знаю, що ви арт-терапевтка та обожнюєте цей напрям. Скажіть, як гра і малювання допомагають дитині “випустити” страх та стати спокійнішою?
Справа у тому, що арт-терапія це не лише малювання – це й ліплення, рольові ігри. Я люблю цей напрям, бо він дійсно помічний. Коил дитина малює, за її малюнком насправді дуже легко визначити її стан: які вона обирає кольори, як інтенсивно вона малює, з яким натиском це робить. Діти через обмежений досвід і словниковий запас не можуть сісти і чесно розповісти, що їх турбує. А у такий спосіб, через малюнок чи ліплення ми можемо дізнатися багато про емоційний стан дитини, проблеми чи їх відсутність. Гра і малювання — це природна мова дитини, через яку вона висловлює те, що важко сказати словами. Малюючи чи розігруючи ситуації, дитина ніби «переносить» свій страх назовні, і він стає менш лякаючим. Такі заняття допомагають дитині прожити тривогу у безпечній формі та повернути собі відчуття контролю.
Зараз через війну, на жаль, є дуже багато переміщених осіб. Багато сімей втратили свої домівки. Як м’яко говорити з дитиною про втрату дому чи переїзд — коли вона ще не готова це прийняти?
На жаль, ніяк. На таку тему неможливо поговорити м’яко. Ваш дім зруйновано. Це горе і для дітей, і для дорослих. Тут насамперед важливий, як і завжди, емоційний стан батьків. Стабільний дорослий, який показує: ми все подолаємо. Наш дім – усередині нас. Дорослим дуже важко пережити таку втрату, адже до домівки прив’язані більше дорослі. А вже діти, вони мають тісніший зв’язок із батьками, ніж з матеріальними речами. Так, вони можуть втратити улюблену кімнату чи іграшки. Але те, що поряд мама й тато – для них набагато важливіше.
Тому втрата дому – це горе, яке впершу чергу слід пережити батькам.
Що можна зробити? Найперше — дайте собі час і право на власні емоції. Дитина відчуває стан батьків, тому найкраще, що ви можете — це залишатися поряд і підтримувати стабільність у повсякденних речах: режимі дня, маленьких традиціях, спільних справах.
Говоріть із дитиною чесно, простими словами: «Так, ми зараз живемо в іншому місці. Це не наш дім, але ми разом. І ми знайдемо, де нам буде добре». Не обіцяйте того, у чому не впевнені — важливо, щоб слова дорослих не втрачали ваги.
Дайте дитині простір сумувати: можна намалювати старий дім, робити колажі з фото, розповідати спогади — це допомагає «попрощатися». Водночас створюйте маленькі «свої» куточки у новому місці: розкладіть знайомі речі, повісьте улюблений плед — це дає відчуття безпеки.
І якщо ви бачите, що тривога чи смуток у дитини не минають, або вона надто замкнулася – це вже привід поспілкуватись із фахівцем.
Часто до вас звертаються батьки, стан яких також дуже тривожний. Чи можуть вони бути надійною опорою для дитини і що ви радите в таких випадках?
На жаль, ні, такі батьки не можуть бути повноцінною опорою своїм дітям, тому я відправляю їх подбати, в першу чергу, про свій стан. Діти нас просто “сканують”, буквально переносять наш стан на себе. Іноді думають, що це вони – причина нашого суму чи тривоги, і тоді коло замикається. Діти в такому випадку стають емоційно дорослішими за своїх маму чи тата, а так не має бути. Батьки в цей час можуть радіти, що діти починають їх розуміти, інколи вони стають підтримкою чи активним слухачем, але це ж про перенесення відповідальності, і довго у такій ролі перебувати не можна, бо дитяча психіка не готова до дорослих проблем, вона травмується і не буде такою, як раніше, і потім цього вже не повернеш. Тому спершу ми дбаємо про себе, щоб могли повноцінно дбати про своїх дітей.
Ви знаєте, що ми – україномовне видання, і повністю та цілком пропагуємо українізуватись всім, хто ще цього не зробив. Уявімо, що до вас звернулась мама дитини, що недавно перейшли на українську. З якими труднощами стикаються такі діти?
Навіть з розумінням української, елементарно. Бо вони раніше могли її не чути ніколи, від слова зовсім. Але навіть помилки, будь які намагання перейти на українську – це вже краще, ніж залишатися на стороні агресора. І знову ж таки, скільки б ми не ходили навколо, все у сім’ї залежить від батьків. Мати, що перейшла на українську, стає маяком для дітей у сім’ї, і вони розуміють – ось, так робити правильно.
Як допомогти такій дитині м’яко перейти на українську в новому середовищі без додаткового стресу?
Тільки власним прикладом. Тільки вчитись на помилках, і далі робити своє – це краще, ніж бездіяльність, іншого рецепту не існує просто. Також я раджу звести до мінімуму спілкування з оточенням, що тягне вас на дно – це, в принципі, гарно порада, не лише в мовному питанні –, і навпаки, будувати нові соціальні зв’язки, заводити нові знайомства, що допоможуть вам розвиватись та українізуватися швидше. Зараз є стільки крутих ресурсів, подій, зустрічей! І стільки підтримки, і дуже актуальний час, коли нарешті треба відрізати гангрену, щоб вижити далі. Часта ситуація – коли українською сім’ї спілкуються показово, а вдома залишають собі російську. Це їхній вибір, але це дуже сумно і травматично для незрілої дитячої психіки.
Що для Вас значить бути «емоційною опорою» для дитини — і як не вигоріти при цьому?
Це неможливо (сміється). Уникнути вигорання насправді неможливо, і тут спокійно видихнуть усі батьки, що відчувають себе якимись неповноцінними. Для того, щоб витримувати всі емоції дитини, треба в першу чергу дати лад своїм емоціям. Це логічно. Нас в суспільстві вчити бути ввічливими, людяними, спокійними, але погодьтеся, інколи від цього просто зриває дах. Насправді ви вигоряєте не тому, що ваша дитина зробила щось не так, а тому , що вам не дозволено поводитись, так як вона. Вдумайтесь у це.
Це цілком нормально – іноді хотіти потупотіти ногами. Покричати чи поплакати. Виплеснути свої емоції. Не усміхатися і казати “Все прекрасно”, коли всередині вирує ураган. Побийте з дитиною разом подушку, пограйтесь, покричіть, пострибайте – знайдіть свій спосіб викинути своє накопичення негативу. Повірте, те, що може виглядати безглуздо – насправді працює. Більше того, дитині теж варто бачити таке екологічне звільнення від емоцій – набагато складніше буде бачити маму чи тата з кам’яним обличчям, що вночі скидає маску і плаче в подушку. Тож вигорайте – і відновлюйтесь правильно.
Багато батьків зараз змушені поєднувати батьківство із роботою, навчанням, темп нашого сімейного життя вкрай швидкий. Додайте сюди ще тривоги та загрози – і життя стає непростим, м’яко кажучи. Які поради ви можете дати батькам, що розриваються між роботою та вихованням дітей?
Я сама така мама (усміхається). Розриваюся між немовлям, роботою, старшою донькою, навчанням та сім’єю ,і це насправді складно. Що пораджу – виділяти хоча б трішки рівноцінного часу на різний вид діяльності. Банальне планування. Якщо я десь мушу сісти за навчання – страждає побут, якщо я приділяю час старшій дитині – то я повністю з нею, чоловік бере на себе інші обов’язки, ну і робота почекає. Вам може здаватися, що ви не встигаєте ніде, але тут головне – знайти свій комфортний темп і не винити себе. Переключення між сферами – це найкращий спосіб вижити (усміхається). Ну і не забувати про час для себе – наповнювати свою “чашу”, щоб могти потім ділитися енергією з іншими. По-іншому ніяк.
Яке ваше головне повідомлення для батьків, які виховують дитину в час війни?
Живіть це життя, не ставте його на паузу. Ми можемо дати дитині відчуття, що світ усе ще сповнений тепла й турботи, навіть коли зовні він інший. Щоденні дрібниці, обійми, спільні ігри й розмови — це те, що тримає дитину і вас на плаву. І не забувайте турбуватися про себе, бо спершу ми одягаємо кисневу маску на себе – а вже потім на інших.
